Записано зі спогадів моста, який все підслухав. Непомітний свідок чергової відкритості. Осколок загублених спогадів. Філософія голови і серця. Вітер…Чи думала б я про нього, коли б зустріла любов, можливо всього мого життя, якщо така існує? Чи падала б навколішки, просто просячи нормального життя і відчуваючи силу…його силу, яка підтримує, щоб не впасти зовсім? Про що він говорить? Мабуть, повторює мої ж слова. Своїх не говорить – не мислячий друг. Творіння… Все топчуть люди – чужі люди, які проходять, кидаючи каміння, ллючи воду, гасячи мій вогонь. Сором? Чи є в мені хоч крапля його відчуття? Напевно немає. Звичність, буденність, пристосування, як тупо заучений матеріал, який ніколи не пригодиться. Хтось хоче кави, хтось пива, хтось спати… А чого хочу я? Моє Нічого – моє Все. Чи вписуються мої бажання в мірки інших людей? Дивна, але і люди не менш дивні здаються, бо не такі…бо не я. Хороші люди проходять мостами (виходячи з моїх законів, поганих просто не може бути, а віра в їх існування рівна вірі в бабайка, хоча хто довів його не існування) . Деколи доносяться пориви лайки. Ці люди думають, що життя їх зробило такими, навчило такими бути, не знаючи, що самі являються творцями своєї долі. Ще сліпі. Чи сліпі вже? Проходять люди…Натовп. Чужі – тому і натовп. Топчуть траву, частково мою. Вітер знову не лишає в спокою волосся. Кожне дерево любить, коли вітер грає з його гілками. Нехай сьогодні дерево…політаю завтра вже. Хтось скаже: «пєчяльно…» - зустрівши біля моста одинокий силует кров’яно-тілесної матерії, завислий у парі кед. Невже треба ходити з табличкою «ЩАСЛИВО», щоб пояснити, що я цим живу, що це мій кисень виглядає сумно, а не я така. Ручка і блокнот викликають неочікуване здивування – інопланетна істота увірвалася в світ людей. Прощальний лист? І таке можуть подумати. Лист початку життя – нікому й на думку не прийде. Погляди викидають з голови думки, всю суть і зміст того, що зроблено, що написано. Хотіла ще сказати..