Знаєш, а я все частіше згадую твій погляд.

Твій, тоді ще такий зацікавлений, відверто проникливий погляд, з цілою купою іскор. Наче ренген.
Тепер мурашками по шкірі віддає, але вже не заставляє серце битись частіше. Дивно, чи не так?
Я б могла зараз цілою поемою описати чудову історію кохання, історію кохання, якого не було. Якого по суті і не могло бути. Та все ж чим частіше я згадую, тим сильніше хочу забути. Твій погляд. Це все, що хоч на секунду було моїм.

А іронія тут в тому, що ти навіть не здогадуєшся, що це котрі рядки про тебе. Лише на підсвідомому рівні, ти не даєш себе забути. Бо чим більше я тебе забуваю, тим сильніше ти вриваєшся в мої сни.