Это просто Вьюи блог

Знаєш, а я все частіше згадую твій погляд.

Твій, тоді ще такий зацікавлений, відверто проникливий погляд, з цілою купою іскор. Наче ренген.
Тепер мурашками по шкірі віддає, але вже не заставляє серце битись частіше. Дивно, чи не так?
Я б могла зараз цілою поемою описати чудову історію кохання, історію кохання, якого не було. Якого по суті і не могло бути. Та все ж чим частіше я згадую, тим сильніше хочу забути. Твій погляд. Це все, що хоч на секунду було моїм.

А іронія тут в тому, що ти навіть не здогадуєшся, що це котрі рядки про тебе. Лише на підсвідомому рівні, ти не даєш себе забути. Бо чим більше я тебе забуваю, тим сильніше ти вриваєшся в мої сни.

І піснею полетіти далеко, світ за очІ
Не здатись шаленому вітру, не потонути в синіх хвилях
Залишити старий пергамент на столі.
Щоб потім тебе згадали. А що ж зробити, щоб тебе навіть на секунду не змогли забути?

А постарайся віддатись музиці, щоб кожна нота долітала до незнайомця на іншому кінці планети,
Щоб вітер розносив твої слова до кожного тихого куточку, до кожної загубленою душі.
До кожного пропащого, якому обіцяли, що все буде добре.
Не залишай пергамент на столі. Залиши відбиток в серці. Глибокий, ниючий, такий, щоб не давав жодного шансу тебе забути.
Та роби це повільно, без зайвого шуму. Ти ж вмієш це робити, правда?

Не теряйте лучшие моменты в вашей жизни только потому, что вы не уверены.

Николас Кейдж