Бувають такі ранки, коли хочеться лежати в ліжку, закутавшись в покривало, і не думати, і не прокидатись, і не рухатися взагалі… Коли хочеться мовчки помирати від того, що не хочеш вийти на вулицю.
Такі ранки дискваліфікують каву чи сніданок, ранній душ і хороший настрій. Просто мовчки вмираєш, дивлячись у стелю.
І воно починає ятрити… Неначе три мацьопкі кошенятка залізли в душу і невинно шкребуть всі її таємні, здавалося б, сховища, здираючи всі пластирі й оголюючи оті живі досі частини, про які деколи забуваєш…
І ти хочеш просто розвалити все навколо і забути про все… І повернутися до свого ідильного життя з рутинними походами на каву й болючою бруківкою… Це занадто дорогий відступ від оцього чогось нового… І воно несе тебе в круговороті диких емоцій і штилю, іроній і щиростей… І хочеться кричати мовчки, бо перли реалії внутрішнього світу можна сховати від всіх, крім себе…
Саме в такі ранки потрібно вставати з ліжка й далі йти вперед… Саме такі ранки визначають продовжив ти битву чи здався….