продовження цієї, доволі нудної та без поворотної, історії вже мене не просто виводить з себе, воно просто перебиває подих моїх, вже давно пропалених м'ятним димом, легень. що далі? я просто немаю ніякого уявлення про розв'язку низки цих подій. не перший день я бачу вас разом, таких щасливих, мабуть рідних людей.

пропадіть, підіть назавжди з мого життя, ідіть разом, та не маячіть перед очима щодня, ви ж боляче робите, я ж вірила в нашу дружбу як не як. ти. вистачить мене обіймати, та дивитись на мене наче тобі не всеодно, так, наче я щось означаю для тебе. і усміхатись мило, казати що ранку:"Олічка, привіт!", та робити вигляд що все добре.

не ти перший, не ти останній. на цьому забитому моїм ниттям блозі я писала про десятків таких же як ти, класних друзів. не хочу більше в цей проклятий 51. не хочу, не можу більше.