В мене проблема.Я настільки закрилась в собі, що навіть коли люди питають елементарне " що з тобою ?", я не находжу слів для відповіді.Я боюсь про це говорити.Я не позволяю собі навіть думати про це.Навіть на хвилинку задуматись що може бути щось не так.Боюсь говорити, та тому що боюсь реакціі людей.Я завжди вислухаю, постараюсь зрозуміти, навіть якщо ця проблема здається мені взагалі не проблемою, а просто причина щоб поплакатись, але мені мої почуття і повага до людини не позволять проігнорувати цю проблему.Підтримати, зарадити, розвеселити, це не так багато, але інколи це і допомагає щоб людина не почувала себе самотньою.Не хочу здаватись такою правильною і хорошою, але я завжди старалась бути доброю до людей.Навіть коли не бачила в цьому сенсу.

А іншим чомусь це вдається.Вдається зробити твою пролему неважливою, не зрозумілою для них.Чомусь вони вважають що моя проблема це ніщо.І я накручую себе.Що в світі, у людей, є проблеми важливіше а я тут, розумієш страдаю не зрозумілим.Але ж для кожного свої проблеми, це як пекло.В якому ти згасаєш кожної хвилини, без підримки близьких для тебе людей.Це коли кожен день перевтворюється на обезболююче щоб притупити біль.І коли ти розповідаєш комусь про свої проблеми, а вони не розуміють, вогонь тільки розгорається і пече твоє тіло до не змоги.Вот чому я боюсь говорити на такі теми.Напевно я згасла.Напевно зрозуміла, що мої проблеми - це мої і тільки мені з ними справлятись.