Почалося все з падіння на вулиці, коли я порвала улюблені джинси. Причому порвала так, що їм прямий шлях у смітник. Потім я провела 2 години в піцерії з "гламурними чікулями". Я слухала, як звичайні, нічого з себе не представляючі дівчата, що живуть за рахунок своїх папіків, сміялися над "нищебродами", у яких телефон не iPhone або найдорожчий Samsung. Сміялися над тими, хто одягнений не по їх "моді". А їх хлопці… такі ж як і вони. Я ніби була в цирку уродів. А вони старші за мене на 4-5 років. А здається, ніби навпаки. Ну сиджу я, з простої сім'ї (хоча у них всіх сім'ї якраз таки прості), не слухаючи їх "гламурні" пісеньки, без багатого хлопця, більше того взагалі без пари, сиджу і запитую себе подумки: ну як, як я тут опинилася і чому досі не йду? "Це не гарно " - подумала я. Піти так рано, означає проявити неповагу. Хоча, яка може бути повага до цих огризків? Смішно від власних слів.
Ладно, якби ми всі сіли з ними в одну купу, я б злилася з цим суспільством. Але фак! Я не така як вони. Мені було дико соромно перед персоналом. Да да да, можна подумати, що я зараз хуйню зморожу, але мені справді було соромно. Я сиділа і думала, що зараз вони вирішать, ніби я одна з цих йобнутих. Так і хотілося встати і сказати всім навколо, що я тут випадково, я не така, я їх сама не переношу, та блять, я хороша!
Протрималася дві години. Встала о восьмій вечора і пішла. Напаслєдак одна з них, вже канкрєтно під градусом, сказала мені: "Кісуля, ну ти ж чмокнеш мене на прощання?" Я встала і мовчки пішла, ледве стримуючи комок нудоти всередині себе.
Десь на другій годині цих пасідєлак я заляпала нову майку соусом. Приїхала додому: настрій жахливий, все навколо дратує, ні з ким говорити не хочу, бачити нікого не хочу, говорити мені лінь, нічого дивитися не хочу, йти нікуди теж не горю бажанням.
Всім удачі, няшикі: 3