десь зрадливо вилазить сонце, наче з-землі,
зачиняю щільніше вікна, не впускаю в кімнату ранок.
ні про що не жалкую, все було так як треба.
саме у цій порі приходить у душу світанок.
заповзає повільно на ганок і повітря пронизує холод
це навпевне моральний голод коли хочеш читати ніцше
а тебе затикають: -Тихіше, ти заглушуєш телевізор!
так, буває життєвий мізер міцно хапає за плечі
як коханка в палку ніч, починає іще звечора
і дере, і шматує плечі, де колись пробивались крила
ти злетіти хотіла, до речі, чого ж досі ще не злетіла?
ти скидаєш з плечей мару ту, і звільняєш себе, закуту
задурманену, покалічену, ти висвячуєш новим світанком
наче пастор в хвилини лічені, подорожник до свіжої ранки
а буває проспиш до обіду, і прокинешся знову з марою
та сильнішає, розумнішає, крутить-верить як хоче тобою
зустрічай же частіше ранки, виліковуй міщанську душу
зміщанілу любов коханки, забуту, давно промайнувшу
десь палає ледь-ледь прикуте до великого кола сонце
скоро неба підпалить кутик, дурні будуть боятись:- Що це?
ти ж не бійся, іди на зустріч, вдалині ти побачиш світанок
простягай йому руки, цілуй, а за ним тихо йтиме ранок
тебе висвятять як уперше, як ніякий інший пастор
коли йтимеш до нових звершень - то старайся там не упасти
постарася іти достойно, тримай свої рівно плечі
памятаєш, на них сидить… людьми зіпсований вечір.