Дивно, коли людина сидить і сама не знає щаслива вона чи ні. Дивно, коли ми не розуміємо самі себе. Дивно, коли ми мріємо про те, що ніколи нам більше не побачити.
Якби ж ти знав, що для мене значать усі твої дії, усі твої слова, усі погляди. Мабуть, це дивно, що я живу два роки тільки одними мріями, думками про тебе, а люди, що оточують мене живуть реальним життям. Два роки, здається це не так багато, але усі дні, які мають початок чи кінець обведені у мене в календарі. У нас ніколи не буде річниці чи навіть місяцю, складаючи остаточно в купу всі дні, що були проведені з тобою, я ледве назбирую місяць, щоб підтвердити те, що між нами було хоч щось.
Ти досі думаєш, що я тебе більше не люблю? Що тепер для мене ти лише друг? Але ти занадто сильно помиляєшся, занадто. Я давно просто змирилась з тим, що краще стати хоч кимось для тебе, ніж згинути в своєму рожевому світі барв. Хоча навіть уся наша так названа дружба, складається з моїх старань, зусиль, які я надіюсь не марно потрачені, спогадів. Адже я намагаюсь ввести себе так, ніби ніколи нічого не ставалось, ніби я з тобою знайома лише пару місяців… якби ж то було правдою.
Недавно мені сказали, що дружба між хлопцем і дівчиною можлива лише у випадку, коли хлопець сприймає дівчину, як щось середнього роду і я цілком згідна з цим твердженням. Чому? Бо найперше, що ми робимо при зустрічі з людиною – це оцінюємо її зовнішній вигляд. Щоб ви не казали, але саме те, як людина виглядає дає вам сигнал продовжити спілкування чи залишитись знайомими на стадії «привіт».
Іноді мені приходить на думку: «Все! Досить!», але потім я починаю розуміти, що без мене тобі буде дуже важко. На кого я зможу залишити тебе, якщо всі твої знайомі та друзі не зможуть сказати все так щиро, все так як є насправді. Ти говориш, що я неправильно роблю оточуючи себе такими людьми, але сам робить ще гірші помилки, навіть зовсім дурні помилки. Я хочу, щоб ти завжди посміхався, не сумував, бо ти заслуговуєш на це. Скільки разів я вислуховувала твої скарги, скільки разів я бачила твої страждання, скільки разів я казала, що ти мені потрібен, а ти не помічав найголовнішого, що я тебе і надалі люблю.
В якісь мірі я впевнена, що поки не забуду тебе, що поки я буду спілкуватись з тобою, я не зможу покохати ще когось, але якщо мені випала така можливість, зробити твоє життя щасливим своєю присутністю, нехай і не в ролі твоєї дівчини, але я докладаю усіх зусиль, щоб ти відчував підтримку, тепло, потребу.
А ти? А ти покохаєш когось щиро, зробиш її щасливою і не помітиш як той такий близький зв'язок між мною і тобою так легко обірветься, щезне раз і назавжди, адже ми з тобою такі схожі і водночас такі різні. Я не можу знати про що ти думаєш саме в цю хвилину, але я усміхаюсь кожну хвилину згадуючи про тебе, згадуючи те, що гріє мою душу всередині досі. А ти давно, напевне, забув як казав мені, що любиш мене, що ти щасливий поряд зі мною, що тобі добре, а я пам’ятаю і дерево, і літо, і довгі телефонні розмови, які тепер для мене здаються такими короткими і дитячими.
Саме в цю хвилину роздумів я не бачу тебе, не можу тобі написати і просто сиджу, слухаючи музику і згадуючи усе, що було колись. Скоро буде рік як я тримаюсь, скоро буде рік, як ми не зустрічаємось і я впевнено можу сказати, що ти вже нічого не підозрюєш, хіба…хіба я б знову зробила цю помилку і сказала усе, що у мене в думках, тоді б ти знав мене на 98%. А ті 2% настільки особисті, що я сама інколи не можу зізнатись в тому, що таке твориться. А твориться це так швидко, як пролітає секунда нашого життя.