Лише другий робочий день підійшов до кінця, а я вже почуваюся цілком знесиленою.Сьогодні нічого цікавого ніби і не сталося.Хоча ні було декілька цікавих моментів. Я нарешті по трохи повертаю дружні стосунки, які я сама зруйнувала з данкою, розумію, що так як раніше не буде, не може бути, але те що зв'явилася колишня довіра, мене тішить. Вона хороша, в ній є щось особливе, те що тягне до дружби з нею. Цікаво, що саме вона зараз про мене думає, чи бачить в мені ту саму найкращу подругу? Хоча зараз наша дружба чи прсото приятельство, на мою думку, влаштовує нас обох.
Я не вмію розрізняти чи люди брешуть чи ні, ніколи не вміла і напевне не навчуся.Наприклад сьогоднішнього дня я почула багато цікавого від Юлі, яка ніби і розказувала по справньому ніби сама вірила у свох слова, вона відчувала кожне слово, що проговорювала. Але щось у ній насторожує, щось є таке що змушує не довіряти до кінця, інколи здається, що її потрібно боятися але подивившись на її миле личко, зразу розгублюєшся, невже така мила дівчинка може заподіяти щось погане? Напевне таки так, як кажуть в тихому болоті, чорти водяться(до речі я щойно процитувала фразу, якою Юля сама себе ж охарактеризувала) В таборі в неї сталося багато цікавих моментів, але я досі не розумію навіщо розповідати не близькій тобі людині, знаючи, що вона може розповісти їх іншим, наприклад як я. Я звичайно нічого розповідати іншим не збираюся, не в моїх правилах розповсюджувати плітки, просто чесно кажучи, я їй знайома, хоча можна сазати, що ніхто, як вона і для мене, але чомусь ми постійно спілкуємся.Може інколи краще виговорювати постороннім людям? Це завжди було легше, тебе не жаліють, а просто вислухувують і у деяких випадках це допомагає скинути якусь частину тягару, що осів на твоїх плечах.