І знов той самий поворот подій, вже в котре продовжується те саме: я починаю висловлювати свої думки на папері, або ж у блозі, але через деякий час я просто забуваю про нього, занурююсь у повсякденне життя в якому мені чогось не вистачає.Згідна, я часто себе накручую, я знаходжу проблеми там де би їх не повинно бути, вони оточують мене і не дають проходу. Зараз я просто дарма гаю свій час, коли б могла піти і удосконалювати себе, удосконалювати своє життя, мріяти, любити, зайнятися собою, але ж ні я пишу, я пишу те що не можу промовити в голос, чітко виголосити слова. Чесно, зараз найбільший страх це те що мій блог побачить хоть хтось, бо завжди думка незнайомих мені людей хвилювала мене не менше ніж думка рідних, це так жалюгідно і низько ропилюватися на людей як робила і можливо як зараз це роблю я, просто не помічаю цього. В моєму житті стається досить таки багато чого цікавого, а я цього не помічаю, не можу розрізнити погане від доброго, не бачу сенсу там де він є і шукає його там де він вже давним давно пропав. Чого ж так? Чому ж кажуть що кожен єдиний і не повторний? У світі є тисячі, мільйони людей, які думають точно так як я, вони думають що вони особливі, вони радіють своїм геніальним думкам, вони думають що вони перші такі, перші кому забрела у голову така думка чи ідея і вони пишаються собою і це правильно це змушує нас відчувати свою особливість, індивідуальність і першість.У моїй голові стільки запитань, що інколи таке враження ніби вона найближчим часом вибухне, це як двигун який все пришвидчує свою роботу і чим швидче працює, чим більше навантаження тим більше не зрозумілого шуму він видає, заглушує все навколо і з часом видихається.ЦІ запитання напевне і є тим бар'єром який ні перейти, ні перескочити мені не вдається вже дуже довгий період часу.Але це все дрібниці, адже я ЖИВУ, я не існую, не проживаю, не перечікую, а ЖИВУ.Ці запитання роблять мене живою…