Якось так підло зійшлися зірки на небі, що довільно-примусово потрапила мені до рук стаття Михайла Наєнка «Самотність долається словом наймолодших» https://litukraina.kiev.ua/samotn-st-dola-tsya-slovom-naymolodshich (вступне слово голови об»єднання критиків на зустрічі в НСПУ випускників і студентів університетських відділень «літературна творчість» ;). Найперше, що безумовно не могло не насторожити, це сам факт публікації статті на доволі таки «популярному» та «сучасному» інтернет-ресурсі «Літературна Україна».
З перших рядків актуальність даної теми викликає в мене сумніви. Університетське відділення «літературна творчість»? Існує вже 15 років? Там вчаться живі люди і навіть щось пишуть? З контексту статті стає відразу зрозуміло, що створювалося колись-давно подібне відділення майже як цитадель святого письменства матушки Вкраїни сучасної. Певно, хотіли отак відразу взяти і вивчити геніїв, сучасних Котляревських, Шевченків, Франків та Українок. Автор статті апелює до потреби фахових освіт художників та музикантів, то чом, скажімо, письменникам вона не потрібна? Та ніхто ж не перечить, - потрібна. От тільки явно чекають від цих освіт чогось архі-величного та ще й відразу. І чекають, між іншим, не мовчки. А голосно коментуючи так звану безпросвітну деградацію молоді, суспільства, вербальної духовності, соціуму, нації і всесвіту загалом. Таки так, напевно деградуємо! Але чого ж ви чекали? Художні академії не вчать канонам геніальності, вчать вони лише технікам виконання творів мистецтва. Консерваторії не випускають щороку десятки композиторів світового рівня, викладають вони теоретичні засади. Практику кожен здобуває на власних хлібах. Так вже історично склалося, що Генії одвічно росли мов будяки поза просторами навчальних процесів, так званих «квітників суспільства», існували як «не вчені вискочки». Лише час та нащадки признавали в них зерно геніальності.
Грішне автору статті в сучасній літературі все: мова, тема, ідея, сюжет. Тут мова брудна – там суха, тема плоска або ж занадто концентрована, ідея депресивна – а онде там вона штучно накачана синтетичним оптимізмом, про сюжети й мовити соромно – всюди одні матюки та «пісічки» або ж хворобливе «захоплення авторів самими собою й видобування сюжетів із власної мемуарної скарбниці». Ти ба, навіть вік молодих письменників автора не влаштовує! А про що ж молодим писати? Пишуть про те, що навколо, про те, що оточує і чим живуть. Всі без виключення письменники завжди писали про Свою сучасність, Свої переживання та Свою історію. За що ж ви так молодих ганите? За те, що наслідують традиції класиків і пишуть про своє сучасне життя? Так, безперечно, воно зараз інше. Відмінне навіть від вашої молодості-юності, хоча вона була не так давно…
Світ змінюється зі швидкістю світла і за ним треба встигати. Якщо не бігти попереду, то хоча б не плентатися в хвості. А час все на місця розставить: геніїв на пядестали, нездар відправить в забуття. На щастя, сьогодні і зараз ніхто нікого не примушує читати – це власний вибір кожного. Вибір цей якраз і полягає в тому, що саме ти візьмеш з прилавків. Хочеш Андруховича – от тобі Андрухович. А не віриш в сучасну літературу, - онде бібліотеки з класикою. Вибір за тобою. І ніхто в сучасній і демократичній Україні тобі не розказ: смаки різні, люди різні, література різна. І це добре!