іноді намагаюся просто не думати. жити тільки своїм життям.
мені 17, а я вже років зо три все міркую, як будуть виживати у цьому світі мої нащадки. які нащадки? мені тільки 17, а я вже не вірю, що здатна щось змінити. мені 17, а ще знаю, хто я є. Чи українка, чи громадянка планети Земля.
Мене не виховували в українських традиціях, бо не було в моїх батьків тих традицій.
Спитала батька, за що він голосував під час референдуму:
- Не пам'ятаю, доню. Тоді все якось не вірилось, що щось може змінитися.
Ото значить йому уже 20 років назад не вірилось. Як же тоді я можу вірити, сподіватися? На що? Якщо навіть не брати мою країну. Мою? Куди катиться Земля? Іноді уявляю, що у саме пекло, а котить її туди людство.
Буває, що уночі дивлюся у стелю и перед очима постають жахи. Не привиди, зомбі, щось там ще. Спражні такі… войни, смерті, насилля, переслідування. Намагаюся уявити скільки ж болі на цій Землі, невиправданної болі.
Я знаю, щоб відчути справжнє щастя, треба пройти і шляхом горя. Але невже його має бути так багато?
Чи може просто не думати? Та якшо закрити очі, воно ж нікуди не подінеться.
Мені боляче у різних масшабах: за себе саму, за родину, за країну, за планету, за Всесвіт.
мені 17 і так хочу вірити, що все буде краще.