Я вигадаю шифр цьому слову, нехай це буде "читати".
Тепер розкажу гарну милу історію про одну книжку… Якось я захопилась, і було так цікаво читати її, дивитись на неї, поруч з нею я змінювалась, читаючи, я змінювалась. Але так трапляється, що книжки закінчуються, зазвичай на найцікавішому моменті. Книжка пішла, а я страждала, я шукала зустрічей з нею, будь-чого. Але книжка вибрала інших читачів.
Цікаво й те, що я любила книжку не повністю віддавшись, як тільки ми з нею зближувались, майже ставали одним цілим, я закривала її, мене вже не цікавив її сюжет, здавалось, що написана вона про мене. Тоді з часом, книжка ставала мені чужою, бувало знущалась, її сюжет став мені незрозумілий і півроку, чи більше, я не торкалась її сторінок, потім іноді я читала цитати цієї книжки, а вона змінювалась, ставала вульгарна, її обкладинка була непривітна і я соромилась аткої літератури в своїй шафі.
Та книжка зводила мене з розуму, ось уже 5-ий рік я не можу повністю збагнути її сюжет. А може він занадто простий, а я по дурощах свої дитячих шукаю там Код да Вінчі? Чи може він як вища математика - просто не моє?
Так і як же воно не моє, коли моє? Коли в присутності цієї книжки мене не цікавлять інші, я беру ті книги, гортаю і вони не затримують мене ні на секунду, я читаю перші сторінки цих книг, щоб ця найголовніша страждала і щось там відчувала.
Я вже й не кажу нікому, що досі не можу покинути цю погану звичку - читати книги не моєї площини, подруги кажуть, що та книжка занизького для мене рівня. Але я ж її недочитала. Я не люблю мати нерозгаданий сюжет у шафці. Я люблю читати. Я люблю ту книгу, чи, може, я просто гравець? Чого ж тоді близькі стосунки з книгою мене відлякують? Я знаю, є й інші цікаві книги, яскраві палітурки, але перебороти себе і придбати їх, не вистачає сил.
У мене є одна недочитана книга. Ти - моя недочитана книга, яку я не люблю, але й покинути не можу. Мабуть, на твоїх сторінках є історія про нас двох, якщо все так відбувається.
Я вигадала шифт цьому слову, але розшифрувати почуття - немає сил.