Певно я живу у морі під твоїм вікном. Я не знаю де твоя домівка але мені все одно, я вже там. Зараз тебе нема вдома і наше море спокійне. Воно дивне, глибоке, має багато кольорів і форм, воно ніколи не буває однаковим. Я плаваю в ньому немов у формаліні, він збереже кожний мій орган до твого приходу. Але приходь скоріше, бо я мабуть зійду з розуму і вип'ю теє море до останньої краплини, я вилижу його досуха і з'їм кожну тварюку що там живе.
А потім я покохаю небо. Його глибоку блакить. Вітри зроблять мені стежку, яка згодом стане кривавою рікою вбитих немовлят, від нашого з небом кохання. Бо я ненавиджу теє небо. Воно велике, неосяжне, недоторкане, вільне, безсмертне. Мені заздрістно і від того я вб'ю наших дітей, бо не зможу бути як вони і їх батько.
І буде вже нове море, червоне, криваве, зі шматтями і шматками гнилої дитячої плоті. І буду я плавати вже в ньому. Я завжди знала що помру від води. Кров- це свята вода, що навіть не втрачає своєї святості після смерті носія. Цю воду із жадобою всмоктує шльондра Земля. Вона мастурбуючи запліднює себе ціею кров'ю, щоб вивергнути із своєї смердючої святої вагіни купу таких вилупків як я. Я помру від цієї води. Я буду задихатись у цьому смороду і одного разу пірну у воду. Там мене зустрінуть всі кого я колись вбила, і будуть мене катувати й мордувати, поки я не захлинуся у своїй крові. Вона в мене інакша, має інший колір, смак і структуру. Вона густа і чорна, як нафта, і така ж вибухонебезпечна. Вона заліпить мою горлянку і я захлинусь у своєму ж багні.
А ти прийдеш додому і навіть не дізнаєшся що у тебе під вікном було море, наше море. Наше кишенькове море пристрасті і жаху. Ти не знатимеш що я вбивала з горя немовлят, від горя що тебе нема, не знатимеш що я захлинулася в своїй крові. Не знатимеш. Бо ти для мене святий. Ти святіший від Будди і Калі. Твоя стать тамує мій подих, випалює очі і зупиняє сердцебиття. У твоїй тіні холоне моя кров. Тобі не потрібно цього знати.
Я не відповім на твої повідомлення і дзвінки. Трохи мабудь понервуєш, але все мине. Мину і я в твоєму житті. Зникну взагалі. Ти знайдеш файну кобєту і все у вас буде добре- сім'я, дім, діти, щастя і трояндовий садок. Може інколи ти будеш згадувати мене, так, на якусь мить, я промайну в твоїй голові й загублюся у нескінченнім вирі твоїх думок, аж до наступного сеансу ностальгії. Ти так і не дізнаєшся що я захлинулась у своєму морі своєю кров'ю.
А троянди все ж так гордовито будуть цвісти, не даючи нікому до себе доторкнутись і не даючи нікому своїх пахощів. Блядські троянди. Вони як пафосні курви що не вилазять із клубів, салонів, автівок і обійм старих багатих пихатих дядючок. Троянди як і ці бляді кажуть- "нєт дєнєг? сматрітє! толька рукамі нє трогайтє". Бує… Як гидко. Ненавиджу троянди. Вони простоять все літо, а потім почнуть старіти. І вже нікому не будуть потрібні. Їх викинуть на смітник, а ті курви теж постаріють, їх тіла тхнуть спермою, дешевим парфюмом, алкоголем і паленим героїном- їм одна дорога, на смітник життя, на Кільцеву. Там їх будуть їбати страшнючі, пітні, смердючі дальнобійники за копійку і будуть дякувати Богу що їх не вбили. І там же на дорозі помруть, бо вона все що у них є.
Я не вірю в Бога. Я вірю що він є і рятує іноді мою дурнувату дупу, але не вірю що він щось робить для людства. Він дивиться зверху як ми тут, як щури у діжці, гриземо один одному горлянки, розриваємо пащеки й вириваємо язики, і робить ставки. Цікава гра, пане Боже. Я теж так люблю робити.
В мене є мій персональний Бог. Він, мабуть, навіть не здогадується яке горе випало на його невинну долю. І я не хочу щоб Він знав. Мертві лелеки на сніданок. Мій мармуровий Бог. Десь спить не зі мною. Я боюсь до нього звикнути.
Він особливий.