Сиджу я тут, у своєму куточку, у своєму маленькому світі. Нікого не чіпаю. Сиджу та й думаю, що його робити.
За вікном вже котрий день йде сніг. Все той же самотній помаранчевий ліхтар осяює цей білий, хвилюючий, чистий, незайманний сніг; чи то б пак попіл від померлих кохань, що ллється з неба водоспадом кривавих сліз, з розбитих сердець, що в повітрі перетворюються на стожари і досягаючи мегаполісів падають попелом на цю грішну, замордовану людиною землю печалі і страждань. Тому він не зостається тут. В обох випадках він не затримується з нами, йому гидко і боляче бути у цьому світі. Так звучить драматичніше.
Моя пам'ять мене дивує- місяць пробула з цим холопом, а я нічого не пам'ятаю. Таке відчуття ніби мені просто по-варварьскі видалили частину мозку що відповідає за спогади про нього і що з ним було. Ніби то була лише хвилька мого життя довжиною в місяць, така маленька кома, або літаргічний сон. Але я навіть не жалкую що в нас з ним не вишло, ніби навіть рада цьому. От жалко пацана. Але він сам знав на що підписався. І ці його рожеві шмарклі… Фе! Бридота! Досі нудить. От навіщо мені писати? Так, я вже не твоя дівчинка і мені не 3 рочки! Не треба слідкувати за мною і підтерати мою слину\шмарклі й прати шкарпетки, мені і без тебе добре.
Досі дивуюсь практичності моєї дурнуватої голови. Вона схожа на гарбуз. Бо на ньому можна вирізати все що заманеться, любу пичку, як і на моїй мармизі. І в голові завше одна каша. Може й гарбузова, але я її не люблю. Бабуся каже що вона корисна для роботи мозку, а якщо мозок і є ця каша? Парадокс. Всесвітній парадокс.
Я пам'ятаю кожну хвилину з тих вихідних. Особливо його здивований перший погляд. Ні! Навіть не це! Мій телефонний дзвінок, коли вперше почула голос, трохи здивований але впевненний. Пам'ятаю як вперше показала йому Мазох і як він спочатку боязкувато, а потім з цікавістю в очах роздивлявся все навколо. Пам'ятаю все, кожну хвилину, кожну секунду, кожну мить і клітинку його шкіри. А його шкіра- це щось дивовижне! Вона така ніжна, немов шовк, така тендітна, а її аромат… це дивовижний аромаксамит дикого меду й молока.
Кажуть що очі це дзеркало душі. Тоді такої чистої і ясної душі я ще ніколи не бачила. Цей відблиск в його темних очах нагадує купу діамантів під світлом палючих софітів. А глибина цих очей… немов чорна діра моїй душі- неосяжна глибь нескінченності.
Чому ось так? Не пам'ятаю людину що ось тут, під боком, а ту, що бачила раз у житті запам'ятала на віки. Він немов викарбуваний на стінці моєї голови.
Я не можу його забути, а повно і не хочу.