Іде дощ..Холодний, осінній, безрадісний.Холодні краплі падають на асфальт, розбиваються і розбризкуються в усі сторони, обдаючи перехожих сумними спогадами про скороминучість часу.Крапля розбилась і вмерла.Ніби її немає.Але ті бризки, що розпалися на тисячі краплин продовжують своє життя.
Через вікно мі побачимо, як дощ оббиває багряне листя з дерев, і воно падає на брудну, сиру землю, засталає її килимом.Листя, немов тисячі людських життів, які проходять мідттєво, немов чийсь спогад. Під час дощу йдуть роздуми про сенс життя, про друзів та яскраві миті з ними.Сміх, радість, повні очі щастя, та в один момент закінчується це все і починається осінь.Сміх, радість, щастя перебиває смуток, спогади, холодний дощ, сіре небо.. Люди метушливо йдуть по вулицям, щоб швидше опинитися вдома, зі своєю родино. Там, де немає минулого, там, де є теперешне та майбутнє.Вони надягають свій теплий халат, беруть чашку гарячого чаю, загріваючи замерзлі руки, і тепер дощ здається їм не таким жорстоким.
А дощ все йде, лопотить по листю, стікаючи с дахів будинків, створюючи перешкоду людям, останній осінній дощ….