Берлін, 1945 рік. Навкруги гримлять гармати, лунає жалісний і жахливий стогін людей, вулиці всі в диму, ледь - ледь проскакує сонячний промінь.

Він ще живий, розплющив очі, він відчуває, як енергія покидає його тіла і як пульсує кров з його рани. Ось і цей момент, коли проноситься все життя перед очима. Зібравши всю волю в кулак, солдат дістав з карману шинелі лист від матері, і очі його наповнились слізьми…

"Любий синочку! Надсилаючи тобі цього листа, я не знаю, живий ти чи ні, але я сподіваюсь, що так. Нас вже звільнили від хвацьких обіймів окупантів, а по радіо передають, що наші солдати вже скоро дійдуть до Берліну, отже, скоро наша перемога над безжалісною Німеччиною. Знаєш, а я все ж вірю, що ти повернешся додому. Доречі, пам"ятаєш Даринку з сусіднього хутіра? Баба Нюра сказала, що її розстріляли нещодавно, а за що не сказала. Жаль її і її родину, гарна дівчина була. Я ось пишу тобі листа, а сама згадую як ти подарував мені, коли був п"ятіричним хлоп"яткою, соняшник, а сказав, щл то ромашки. Синочку, сонечко, бережи себе, я молю Божу матір, щоб ти повернувся живим. Давно не отримувала від тебе хоча б одної звісточки, хвилююся: чує моє серденько, що щось снеться.

Голод зараз настав на наших полях. Земля вся в залізі та в кісточках, то ми варимо пісний бульйон.

Вже буду закінчувати: випалюється свічка.

Люблю тебе безмежно,

твоя матуся.

Повертайся…

20.04.1945"

А навкруги гримлять гармати, лунає жалісний і жахливий стогін людей і так захотілося солдатові жити, повернутися і обійняти матусю, щоб не була вона однією з багатьох, що втратили синів своїх у цій війні.