Это просто Вьюи блог

Іде дощ..Холодний, осінній, безрадісний.Холодні краплі падають на асфальт, розбиваються і розбризкуються в усі сторони, обдаючи перехожих сумними спогадами про скороминучість часу.Крапля розбилась і вмерла.Ніби її немає.Але ті бризки, що розпалися на тисячі краплин продовжують своє життя.
Через вікно мі побачимо, як дощ оббиває багряне листя з дерев, і воно падає на брудну, сиру землю, засталає її килимом.Листя, немов тисячі людських життів, які проходять мідттєво, немов чийсь спогад. Під час дощу йдуть роздуми про сенс життя, про друзів та яскраві миті з ними.Сміх, радість, повні очі щастя, та в один момент закінчується це все і починається осінь.Сміх, радість, щастя перебиває смуток, спогади, холодний дощ, сіре небо.. Люди метушливо йдуть по вулицям, щоб швидше опинитися вдома, зі своєю родино. Там, де немає минулого, там, де є теперешне та майбутнє.Вони надягають свій теплий халат, беруть чашку гарячого чаю, загріваючи замерзлі руки, і тепер дощ здається їм не таким жорстоким.
А дощ все йде, лопотить по листю, стікаючи с дахів будинків, створюючи перешкоду людям, останній осінній дощ….

Берлін, 1945 рік. Навкруги гримлять гармати, лунає жалісний і жахливий стогін людей, вулиці всі в диму, ледь - ледь проскакує сонячний промінь.

Він ще живий, розплющив очі, він відчуває, як енергія покидає його тіла і як пульсує кров з його рани. Ось і цей момент, коли проноситься все життя перед очима. Зібравши всю волю в кулак, солдат дістав з карману шинелі лист від матері, і очі його наповнились слізьми…

"Любий синочку! Надсилаючи тобі цього листа, я не знаю, живий ти чи ні, але я сподіваюсь, що так. Нас вже звільнили від хвацьких обіймів окупантів, а по радіо передають, що наші солдати вже скоро дійдуть до Берліну, отже, скоро наша перемога над безжалісною Німеччиною. Знаєш, а я все ж вірю, що ти повернешся додому. Доречі, пам"ятаєш Даринку з сусіднього хутіра? Баба Нюра сказала, що її розстріляли нещодавно, а за що не сказала. Жаль її і її родину, гарна дівчина була. Я ось пишу тобі листа, а сама згадую як ти подарував мені, коли був п"ятіричним хлоп"яткою, соняшник, а сказав, щл то ромашки. Синочку, сонечко, бережи себе, я молю Божу матір, щоб ти повернувся живим. Давно не отримувала від тебе хоча б одної звісточки, хвилююся: чує моє серденько, що щось снеться.

Голод зараз настав на наших полях. Земля вся в залізі та в кісточках, то ми варимо пісний бульйон.

Вже буду закінчувати: випалюється свічка.

Люблю тебе безмежно,

твоя матуся.

Повертайся…

20.04.1945"

А навкруги гримлять гармати, лунає жалісний і жахливий стогін людей і так захотілося солдатові жити, повернутися і обійняти матусю, щоб не була вона однією з багатьох, що втратили синів своїх у цій війні.