Останнім часом живе зі мною відчутне враження спустошення.Коли тобі нічого не протирічить, коли не заважає, коли не примушує, коли не пече, але ламає.Вам знайоме відчуття невідчуття?(Якось дивно формую свої висловлювання, але ж треба душу вписати у контекст)

Кричить щось. Сиділа й думала, лежала й думала, читала і думала, пишу і думаю..

А вам знайоме відчуття невідчуття?

Сьогодні кричали очі.Мені не вистачало вогню:світло, тінь, колір, пісня.Мені не вистачало холодних рук.Мені не вистачало відчуття заповненості:ти не помічаєш, що з життям твоїм все ладно, що твої сили йдуть у надлишок і той надлишок ти ладен віддати за безцінь.

Хіба таке почування тепер є відображенням усіх і кожного.Чи я переживаю то сама?

Багато запитань, занадто мало відповідей.