так ревно ж обіцяла собі, що не буде жодних шкодувань. але в такі глухі і до безглуздя тупі вечори мої стіни руйнуються і дах поступово з*їжджає. саме в такі вечори я так чітко і так голосно відчуваю той густезний ком у своєму горлі, що пульсує, відбиває ритм невгамовного дятла. і я вже майже блюю соромом за усе те, про що не наважилась подумати вчасно. ненавиджу оці свої ниття. але ж чорт забирай, як іноді важко вимовчувати свій розпач.