Давно я не писала душенестерпних постів про мимовільну деградацію мого існування. Ну що ж, вкотре я розчарувалася в людях. Я знаю їх, я бачу їх наскрізь, але я не хочу це бачити. Ще одна з моїх особистих якостей це прив'язуватись до тих, до кого не можна, я дуже люблю помилятись в людях, і робити ті самі помилки крок за кроком, летіти, а через секунду падати, спотикаючись з біллю та сльозами. В мене хороша пам'ять, яка ніколи не забуваю все хороше. Іноді мимовільно в розмові, я можу сказати фразу тієї людини, з якою не спілкуюся. Після цього моменту в горло попадає комок, а на очах сльози, і сум за минулим. Я не вмію відпускати минуле, ні не вмію.

Я не хочу бути Чаком Бассом, ні. Просто поіншому люди не цінують. Я просиділа місяць вдома, і я зрозуміла кому я справді потрібна. хочеш- найдеш время, не хочеш- найдеш причину. Всі хто ніразу не удасужився мені написати, я запам'ятала вас. За весь цей час я лише чула вісточки від вас в соціальних мережах. А по телефону не було ніодної суттєвої розмови.Все я тримаю в собі, і воно виїдає всередені мене, як лимонна кислота. Як згадаю яка я була в 7 років, і яка зараз. Мать вашу, я тоді була ангеліській ребьонак, не знала шо таке сплєтні, брехня, я могла все віддати за всіх. А хто я зараз? Я можу душу продати за кіндер максі кінг! Я живу в світі сплетен, де одна подруга сре мені іншу і навпаки. Ей народ, в нас Луцьк- маленьке місто, в нас завжди все про всіх знають, і все, що ви колись про когось ляпнули, дойде і до того "когось". Я пишу, і з кожною набраною літерою мене все більше починає панічно тіпати від світу. Ці три тижні я сиділа вдома і відчувала себе на безлюдному острові, хоча є купу технології: телефон, інтернет, пошта, блеать! З шаром фукорицину змилось і моє старе Я.

Доречі Тато, дякую за прерасне 8 березня, за те, що знову мене довів. ДЯКУЮ ВСІМ! Тепер я буду холодна, як скеля після дощу. Я не хочу далі йти, відпусти. Я хочу бути сама пособі, мені це сподобалось. А навіщо жити для когось? Якшо ти станеш непотрібом? Ніщо не вічне, ніщо. Ви будете лише з тими, з ким зв'язані кровними узами. Ви знаєете навіщо люди одрежуються? Щоб зв'язати себе, щоб дати додаткове 'життя', якщо раптом набриднуть один одному. Не існує 'любові до гроба'. Є лише тимчасова закоханість, а точніше прив'язаність, яка існує максимум рік, а потім переростає в 'родствєнні чювства'. Ці три слова, десять букв втратили свою цінність, після сотні сказаних разів. А скільки не сказаних інших слів? Навіщо жити в догадках, непорозуміннях та брехні. Я просто боялась раніше задіти почуття інших людей, але я забула, що ніхто не думає про мої. Що казати, якщо мої кращі подруги відреклись від мене нічого не пояснивши, просто продовжили жити далі, перший час я намагалась з ними, щось налагодити.Пройшов місяць і вони заявили що хочуть помиритись, але тоді я вже це пережила, було важко, але я змогла сказати їм - ні. Вони зробили мене винною, що мені насрати на їхню дружбу. А потім, що? На мене в класі скидали всі біди людства, і всі мами моїх однокласників ненавидять мене і думають, що я роспусна Собчак, хоча я нічого не робила. Потім інша, здавалось краща подруга, з якою кожні вихідні ми проводили разом, пред'явила мені шкоуючий факт, що я ніби не вмію дружити і такої глибокої і душевної дружби як в неї з іншими я ніколи не зрозумію. Пізніше люди один за одним підставляли мене, я вже збилась з рахунку, я винила сбе. Але, блять, пройшов час і я переглянула всі факти і зрозуміла, що я тут ніяк не причетна , це ви зробили свій вибів, ви проміняєте подругу на путьовку в Чайку, ви проміняєте подругу на квиток концерту Вандирекш, ви проміняєте подругу за нову сплєтню. Я маю в кінцевому висновку лише тих, хто був зі мною з самого початку. Ви не розумієте, як зробили мені боляче, я мовчала, робила вигляд 'мітсер похуй'. В мене забагато язв всередині.Я просто більше не зверну уваги на вас, бо час змінює місцями, і ви ще згадаєте про мене. Допобачення.

Просто попереджаю, що я вже не та, щоб потім не нили.