Історія

території України. Завдяки спільним зусиллям петлюрівських військ і повстанців міста 14 грудня

вона оволоділа Києвом, таким чином був повалений Гетьманат Скоропадського. 15 грудня

її «вищий революційний орган» — Український революційний комітет при Київському комітеті

УСДРП — оповістив населення про відновлення Української Народної Республіки і перехід влади

до «Народного уряду республіканської Директорії».

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженоїУкраїнської Народної

Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Склад Директорії: Володимир Винниченко — голова Директорії, Симон Петлюра —

Головний Отаман; голова Директорії, Федір Швець, Панас Андрієвський, Андрій Макаренко,

Євген Петрушевич.

Внутрішня політика: У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу

активну роль відігравВолодимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв,

спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим

радам селян, робітників та трудової інтелігенції.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа

та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні

землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у

поміщиків без викупу. Поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії

Зовнішня політика: Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР.

Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори

про мир. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної

війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого

боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і

відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Економіка за часів Директорії: По причині критичного політичного та військового становища в

республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати,

яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій,

були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. Різко скоротила виробництво

машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним

засобом оплати на території УНР.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію,

почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав

земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у

власності держави. Але закон не був реалізований, його реалізація могла б бути здійснена лише на

дуже обмеженій території України

Падіння Директорії: В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи

Київ, була захоплена більшовиками. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків але

було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і

станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було

встановлено радянську владу.

Всім нам відомий той факт, що за указом президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і закону Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 року Кримська область перейшла у володіння УРСР.

Цю подію приурочили до 300-ліття Переяславської ради. І хоч факт суспільно визнаний, розмови щодо цієї події не затихають до цього часу. Особливо невдоволенні самі росіяни і це зрозуміло, адже до 1954 року Крим належав їм і дуже прикро втрачати таку вигідну за багатьма параметрами територію. Адже, по суті, Кримпереходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася цьому субцентру влади вся Україна. Але жест був зроблений широкий, ось бач, як ми вам довіряємо і як ми цінуємо наших братів українців, що передаємо їм частину нашої землі. Так що ж ви, росіяни, не відповідаєте своїм словам тепер, коли Крим дійсно став особистою власністю України. У вашому лицемірстві ви перечите самим собі. Тим більше, що і тоді передача Криму не була простим подарунком. Навіть тоді все це здійснювалося задля власної вигоди.

А причин було декілька, але найголовніша – економічна. Як відомо, у той час у Криму існувало багато проблем. Ще у 1944 почалася криза в зв'язку з масовими депортаціями з території Криму. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч, доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, отже півострів практично обезлюднів.

Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч. Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні врожаї.

У 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна, в три рази – тютюну, вдвічі – овочів. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги. І що в цій ситуації зробило СРСР? Воно перевалило все на плечі України. Адже як зазначив один історик: ""Навіть перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України". Тобто Росія віддала Крим Україні, щоб та вирішила всі його проблеми, цим самим не лишаючись вигідної території, ще й зробивши при цьому жест милосердя!Іноді дивуєшся на що спроможні люди у своїх хитрості та лицемірстві. Тим більше не справедливо зараз чути від сучасних росіян, що передача Криму не є законною. Для цих людей хочеться нагадати такі події:

19 лютого 1954 року відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П.Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н.Каткова та С.Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: "З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави". Услід за ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченко, а потім – О.Куусінен, Ш.Рашидов, М.Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К.Ворошилов. З'явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР.тож як бачимо, передача Криму є цілком законною дією і всі заперечення по цьому питанню є просто смішними.

На останок хотілося б сказати про несправедливе ставлення кримчан до України. Правильно кажуть: добре там, де нас нема. Просто вражає та ворожість та ненависть, з якою вони ставляться до України, особливо враховуючи, що саме за час перебування під владою України їх становище набагато покращилось. Іноді так і хочеться віддати Крим Україні, щоб вони подивились, "яке г

ірке було їх життя на Україні". Та чи можливо це та чи буде від цього краще самій Україні, ось в чому питання.

Литвиненко Світлана

20.12.2011

«Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатися над найсвятішими нашими чуттями. Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові!» М.Міхновський

Постать Миколи Міхновського займає дуже чільне місце в історії українського народу, особливо його відоме гасло «Україна- для Українців», що пройшло крізь роки та вселяло патріотизм багатьом поколінням українців.

М. Міхно́вський — український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії уНаддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, членБратства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.

Його життя не було спокійним. Це був вічний рух, рух за правду, за ідею, за народ.

Він ідолучився до українського визвольного руху. А в 1891 році вступив у таємну студентську організацію, котра стала «Братством Тарасівців» і Міхновський був одним з ідеологів і проповідників братства. Він займався розробкою ідеологічної платформи під назвою «Credo молодого українця».

«Братство тарасівців» своє метою визначило боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу й неподілену, від річки Сян до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільну, без пана та хама, без класової боротьби, федеративну республіку».

У 1897 році Міхновський, працюючи адвокатом в одній з київських контор, їде до Львова, де встановлює тісні контакти з західноукраїнськими діячами й закуповує велику кількість заборонених видань. У 1899 році він переїжджає до Харкова, а вже в 1990 студентське суспільство під його керівництвом дає в русифікованому Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Котляревського.

19 -26 лютого цього ж року Міхновський виступає перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві й Харкові, закликаючи до озброєної боротьби за права українського народу. Приблизно в цей же час він бере участь у створенні Революційної Української партії (РУП) – першої політичної самостійницької організацію у Надніпрящині. Свої ідеї стосовно цього Міхновський викладає в брошурі «Самостійна Україна», яку видають у Львові накладом 1000 примірників. Деякий час це видання було програмою РУП. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою "Самостійна Україна" і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників.

Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «ориґінальнічаніі».

А вже у 1904році, Міхновський разом з нечисленними однодумцями виходить з РУП і створює Українську народну партію (УНП), котра проголошує своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський стає її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП й інших партійних видань, котрі на довгий час стають основними для багатьох поколінь українських націоналістів.

Під час Світової війни у нього зароджується ідея створення фундаменту української армії. Він вважав, що кожен воїн російської армії, котрий є українцем, повинен вважати себе воїном майбутньої української армії. Він збирався ініціювати створення українських підрозділів у царській армії. 15 березня 1917 року Міхновський збирає своїх однодумців й проголошує створення альтернативної Центральної ради, котра чітко проголосила свій курс на незалежність України.

Але наприкінці цього ж місяця самостійники Міхновського входять до складу Центральної ради. За ініціативи Миколи Івановича у Києві на березень 1917 року припадає три військових віче, останнє з яких ухвалює рішення про формування Першого Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. 16 березня 1917 року було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка», очолив його Микола Міхновський.

Після заколоту, який влаштували полуботківці 3-4 червня, Міхновського відсилають на Румунський фронт. Потім він повертається в Україну, на Полтавщину. Де починається новий період його життя пов’язаний з УНХП.

Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань. 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати.

1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі.

Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Так само довго існувала версія про те, що смерть Міхновського -справа рук ДПУ. Але цю версію спростовують свідчення Ждана Шемета - сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновський. У 1998 році Ждан Шемет вперше засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом:

" Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола".

Долю Міхновського складно назвати щасливою. Усе життя йому довелось відстоювати ідеї, які не підтримувала більшість. Він був змушений увесь час «йти проти течії». Він отримав стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися. Його розкритикували, висміяли, відштовхнули. Після себе він залишив зовсім невелике дуже творче наслідування. Й тим не менш, його роботи склали цілу епоху в українській соціально-політичній думці. А його постать назавжди залишиться в історії України.

Литвиненко Світлана

20.12.2011