Ласкаво прошу до моєї голови

Як же круто повертатись до життя… місяць на іншій галактиці… страшна річ)

Але я знов тут… Це таке приємне відчуття… І головне, що мене тут чекали… Це ще приємніше… дякую вам!

А тобі особливо дякую, Лютик)))

Він так мало знає про мене… Він не знає чим я захоплююсь, який шоколад люблю і як звати мого друга… Але від того я люблю його не менше. І я любитиму його завжди, щоб він не зробив… Ми мало спілкуємось, рідко бачимось,. . я розумію, в нього багато роботи, але мені так його не вистачає… мені його завжди не вистачало…

Я зажди з гордістю розповідала про нього, він всього досяг сам, він є для мене прикладом… А нащасливіший спогад мого життя пов*язаний з ним… Я часто це згадую… маленька кімната… диван і ми дуріємо… б*ємось подушками, він мене лоскоче і я сміюсь і не можу спинитись… я щаслива….

Коли мені набридає все, коли я вже не в силах йти проти течії, я тікаю до нього… Саме біля нього мені тихо і спокійно… Я знаю, що завжди можу покластись на нього, і знаю, що він ніколи не зрадить…

Я керую концертами, гуляю з друзями до ранку і сама заробляю собі на життя, але коли я приїду знову до нього, я знаю, що почую "повернись, будь ласка, до десятої, бо я нервуюсь"… я завжди буду для нього маленькою дівчинкою і це прекрасно… Дякую тобі, татусю.

… -Прокидаемося, прокидаємося, здаємо постіль, Львів за 50 хвилин…

І чого б це я так кричала… але доведеться підніматись… Перевертаюсь на другий бік, хлопчина, що їхав з нами в купе, вийшов ще в Сокалі… певно, ще довго його згадуватиму, така світла дитина…

Виповзаю з під ковдри, беру рушник і косметичку, і сунусь вмиватись…

… 10 хвилин до зупинки… потяг їде повільно наче відтягує момент тої очікуваної зустрічі…

5.45… виходжу з вагону… ще темно, та і я не встигла прокинутись… пересуваюсь повільно, насолоджуючись кожним моментом…

7.00, Високий Замок, видно як сходить сонце, неподалік хлопець з дівчиною, теж споглядають на місто і три голуби… вони все роблять синхронно.. наче репетирують якийсь виступ…

… 9.00 Площа ринок… місто почало прокидатись, у Львові ранок має починатися з кави… "Золотий дукат" маленька кав*ярня, Нікарагуа Марагоджип… мій улюблений сорт кави… тістечко, свічка і улюблений щоденник, в якому я часто роблю подібні записи…

а далі все як в казці, знайомі, парки, місця в яких так багато спогадів… Ратуша, Криївка, Оперний, вулиця Сахарова… піднімаюсь до Боя Жилецького… нахлинають спогади… йду далі, вузькими але такими рідними вуличками, обід, сувеніри для рідних та друзів… ще трохи Львова і вечір… так швидко… перон, потяг, 10 хвилин до відправлення… останні хвилини, мовчазний діалог, прощавай славетне місто Лева… сподіваюсь це не остання наша зустріч… принанні я зроблю все можливе, щоб побачити тебе знову..

От скажіть, звідки беруться ці безмозкі дівчата.Я просто не розумію. Ти не прочитала жодної книжки обсягом більше 20 сторінок, та й ту певно, ще в школі, бо батьки змусили. Ти за своє життя не заробила ні на, що окрім дешевих окулярів у яких фоткалась "на аву". Ти не знаєш що таке толерантність, не вмієш писати без помилок, ти побувала ніде і зробила нічого.

Але ти вже відчуваєш свою невимовно серйозну дорослість і дорослу серьйозність. Ти потягуєш "Revo", вдихаєш дим сидячи на лавочці біля чужого під*їзду (бо біля свого сусіди побачать і скажуть батькам), і перемиваєш кістки учасникам "Дом-2", бо на інші теми просто не здатна підтримати розмову.

А що далі, ну просидиш ти на тій лавочці, ще рік-два, викуриш купу цигарок, і зробиш не малий вклад у розвиток компанії, що випускає твій улюблений напій. Але ж роки йтимуть, і окрім дозволу купувати собі цигарки не брешучи продавцю про свій вік, отримаєш, не малу кількість обов*язків, з якими не здатна сама вправитись, бо в "Дом-2" цього не показували…

Останнім часом все більше розчаровуюся у представниках "сильної" статі… Вони ліпше за мене знають де який розпродаж, який колір в тренді цього сезону і що таке депрессія, але забувать подати дівчині руку коли та виходить з транспорту. Вони не здатні принести важкі пакети чи відремонтувати кран, і взагалі всі ці пустощі не для них, бо вони ж воїни, вони ж вчора пів ночі у WoW сиділи.

"Принци" обов*язково розкажуть усім які вони класні і кльові, ви головне вірте. А коли цей великий кінолог втече в провулку від маленького цуцика не переймайтесь, він просто не хотів зривати вашу прекрасну зустріч вихованням цього злоого монстра.

І коли мене в черговий раз питають чи не збираюсь я заміж… Я зазвичай відповідаю, що заміж збираюсь, але поки пропонують лише одружитися

P.S - Я не кажу, що всі такі. Залишились звісно справжні чоловіки, але їх з кожним днем меншає, наче хтось відловлює і ховає, щоб ми забули які вони мають бути. Тож давайте не піддаватись крадіям і може вони повернуть нам чоловіків))