Слова,немов вуаль

іноді буває,
що сонця для тебе вже немає.
і пташки не цвірінькають,
а кричать.
кричать про те, як заморозили їх люди.
ну, а точніше, недолюди.
ти дивишся на небо,
шукаючи свою зорю.
але ти їй не так вже і треба,
загалом, вони - як люди:
світять, та не гріють;
гарні, та пусті.
і може, не так вже й легко:
знайти ось ту, саме твою.

знаєш, у мене гарна оболонка.
я люблю кричати в тишині.
а не рвати голос тут, на тебе,
коли ти десь там, в далечині.

я звикла бути несинхронною,
безцеремонною, як слід.
але ж ти пам'ятай: була я й невтоленною,
й такою, як та мідь.

а зараз? а зараз стала я мерклою.
холодною, як та зима.
а все чому?
скажу тобі я впевнено:
бо то все ви.
то ви такі колючі!
вкололи раз - так мало, треба два!
вам же все одно. ви ж злючі.
ну що ж…ось я - ваш витвір. ваше полотно.
розмалювали ви мене добряче.
не скажу ані слова.
я ж на те і є така терпляча.

нехай. нехай ламають.
хай б'ють щосили - не виню.
ти просто знай: ламати - легко.
а от воскреснути - велике ні.

та ти живи!
не треба проклинати весь цей недорослий світ.
і пам'ятай: душа моя, незряча,
все ж бачить більше, аніж вони.

пусто? не знаєш, де себе діти?
Ну привіт. Тепер-то ми з тобою квити.
пам`ятаєш той ніж, що ти так гарно в мене запустив?
так от. він не зав`янув.
він іще тут.
той самий ніж, яким ти відпустив. мене.
Він гострий, як оті твої слова.
Він різкий, як отой твій погляд.
ти ще ніби є, але мене вже як нема.

бо так буває, коли вже мертвий