іноді буває,
що сонця для тебе вже немає.
і пташки не цвірінькають,
а кричать.
кричать про те, як заморозили їх люди.
ну, а точніше, недолюди.
ти дивишся на небо,
шукаючи свою зорю.
але ти їй не так вже і треба,
загалом, вони - як люди:
світять, та не гріють;
гарні, та пусті.
і може, не так вже й легко:
знайти ось ту, саме твою.

знаєш, у мене гарна оболонка.
я люблю кричати в тишині.
а не рвати голос тут, на тебе,
коли ти десь там, в далечині.

я звикла бути несинхронною,
безцеремонною, як слід.
але ж ти пам'ятай: була я й невтоленною,
й такою, як та мідь.

а зараз? а зараз стала я мерклою.
холодною, як та зима.
а все чому?
скажу тобі я впевнено:
бо то все ви.
то ви такі колючі!
вкололи раз - так мало, треба два!
вам же все одно. ви ж злючі.
ну що ж…ось я - ваш витвір. ваше полотно.
розмалювали ви мене добряче.
не скажу ані слова.
я ж на те і є така терпляча.

нехай. нехай ламають.
хай б'ють щосили - не виню.
ти просто знай: ламати - легко.
а от воскреснути - велике ні.

та ти живи!
не треба проклинати весь цей недорослий світ.
і пам'ятай: душа моя, незряча,
все ж бачить більше, аніж вони.