Насправді мене лякає таке відношення.Насправді, останнім часом відчуваєш себе якоюсь загнаним і втраченим, загубленим і несуцільним.

Коли легені дихають холодним повітрям і мозок перебирає кінчиками пальців волосся і пурхає в просторі, боячись замерзнути, стає лячно.Буває розумієш, що все іде не тією дорогою якою хотілось би, і ти прокидаєшся і пливеш в течії розпаленого заліза, піддаючись або гребучи проти неї.А все ж зануритися під гарячу лаву свого "я" часом було б набагато кращє ніж вигребти на берег і померти від нестачі своєї справжньості.І було б на багато кращє вмерти за своє, чим прожити життя в використанні чужого і зовсім не потрібного.

І отак захлинаючись гарячим потоком розплавленого заліза, живеш день за днем, протікаючи по просторах тіла, розбиваючись об скелі реальності.І не задумаєшся і забуваєш про те що робиш, і що хотілось би робити насправді.