Ні обрію, ні вітру, ні зірок…

Ні сумніву, ні подиву, ні щастя…

Так легко в невідомість робиш крок

і тихо-тихо линеш у безчасся.

Олег Гончаренко

***

Це сталось в невеликому, нічим непримітному містечку.

Я вийшла з дому і час зупинився. Стояла серпнева спека, вулиці були тихими і безлюдними.

Все завмерло: заклопотані люди, незавершені справи, недопита кава і відкрита на 5 сторінці газета самотньо лежали на підвіконні першого поверху мого будинку. Стих гуркіт автівок, пересічні розмови, співи птахів, крики і сміх –звичайні звуки міста. Все щезло. В одну мить шалений вир звичайного буденного життя зупинився, розчинився в розпаленому повітрі.

Час неможливо спинити, він швидкоплинний. Мить за миттю. Рік за роком. Ми постійно поспішаємо кудись, прагнемо встигнути якомога більше. Ми змушені знаходитись в постійному русі, але часу все рівно не вистачає. Буває, його не вистачає навіть на те, щоб подзвонити рідній людині, почитати книжку або зайнятися улюбленою справою. Проте є в нашому житті такі моменти, коли час спиняється, все навколо завмирає і начебто очікує, коли ти знову натиснеш кнопку «Плей». Саме ця мить нескінченна. Сара Дессен сказала: «Деякі речі не живуть вічно, але деякі так. Наприклад, гарна пісня, чи хороша книга, або добрі спогади, які можна витягнти і розкрити в найтемніші часи, розправляючи куточки і вдивляючись у них в надії, що ти як і раніше в силах пізнати людину, що живе в них».