Вона дивилася на нього через призму рожвих окулярів. Не помічала жодного недоліку, здавалося б в ідеальній фігурі, в ідеальних контурах обличчя. Душа…ЇЇ цікавила лише його душа., коли ніхто не бачить як вона цілує його в ніжні губи, коли цілує в лоб, щоб побачити несміливість, щоб перевірити наскільки вистачить терпіння, скільки потрібно слів, щоб сказати: "Ти мені потрібна"…

Приходить час, коли вона приходить ввечері в порожню квартиру, скинути із себе одяг, що не давав вільно дихати, випити бокал червоного напівсолодкого вина, її улюбленого - із присмаком невизначеності. Обожнює сісти біля каміна, що зігрівав тіло й душу, й в кінці кінців запитати у себе - Так чи Ні. А запитання…Де те запитання, що не давало спокою..? Вона закинула його у глибини свого холодного серця, в глибини дико втомленої душі. Зробила це вона, коли перестала боротися, коли серце знівечили тупими словами, вчинками, коли не залишилось нічого, окрім безмежної пустки.

Чому ж її серце досі не віднайшло правильної відповіді? Загубитися в тенетах власної пам’яті важке випробування, коли той, кому ти не байдужа вимагає відповіді. А він взагалі вправі вимагати? Можливо так, а можливо – ні…не знаю…Давить, жахливо давить на неї тягар відповідальності перед ним. Він терпів її «тарганів» досить довго, щоб вимагати душевного спокою й правди.

Усю ніч вона сиділа у «граючого» полум’я, що не давав замерзнути її серцю. Довго розмірковувала над відповіддю, зважувала усі «За та Проти», але остаточності так і не досягла.

На зустріч так і не явилась…подумала просто, що так буде значно легше перетерпіти наступний біль. Одного вона тільки не знала, кому від цього має стати краще: ій чи йому?