"Це моє четверта велика любов", - думала я на першому курсі, мріючи про чергового блакитноокого. Тоді я їх нарахувала аж 4. "Щось забагато на одне життя - аж три великі кохання", - писала Забужко (а 4 і подаль). І правда: зараз я згадала тільки двох. Тільки два хлопці залишили в моєму житті слід, і тільки один - настільки глибокий, що я правда можу назвати це "коханням". Або любов'ю крізь призму юнацького максималізму. Але саме тоді в свої 12-14 років я відчула усі можливі емоції.
В 2 класі в школі ми робили валентинки. Вчителька сказала:
- Подаруйте їх тим, кого ви любите.
- А якщо я нікого не люблю?
- Як це - нікого не любиш???
На той момент не любила. Для мене 7-річної було якось незрозуміло, як це - любити. І головне - навіщо? Для мене маленької в усьому була своя логіка. Були лише "так треба". В третьому класі в новій школі всі когось любили. Так прийнято було. Дмитрик Катю, Саша Сашу, і півкласу дівчат - Алекса (у нього іграшки були найкрутіші). Ці люди ненав'язливо привили мені звичку любити. Точніше, тоді це були тільки зародки: я вже розуміла, що хлопці не такі вже й тупі створіння, що з ними навіть іноді можна розмовляти. Так я навчилася любити.
А після досвіду середньої школи все повернулося "на круги своя". Подальші симпатії зараз розцінюю як абсурдні. Фрейд сказав би, що у мене просто виробилася потреба плекати симпатію до когось. Цьогорічні події взагалі на гормони спихнути можна. Віддатися душею, свідомістю, життєвими цінностями людині - ось що значить любити. Так, щоб на грані втрати себе.
Соціум навчив мене любити, і я ледь не потонула. Жива. Чи зможу жити так, щоб більше не любити? А, Фрейд? Любити - вироблена потреба?
Навчилася любити, на свою голову.
Може, зумію так бути щасливою.