Прекрасне, любов, почуття, щирість…все так просто й водночас складно. Подейкують, що абсолютна любов може піднести до небес, а ненависть скинути у прірву. Але, що є любов? Що є любов для кожного? Прагнення любові завжди було присутнє у людини, прагнення тепла, прагнення душевного спокою і піднесення. Хтось каже, що всі наші почуття - це звуки серця, його шалені ігри з нашим життям, але серце лише інструмент передачі всього того, що ми називаємо почуттями. Душа - джерело всіх наших емоцій і переживання, лиш вона може примусити людину йти вірною дорогою, дорогою віри і любові. Саме душа і тільки душа підносить до небес. Тільки вона породжує в людині чисте і щире.
Але душа подібна океану. І лишень ти зміг піднятися з дна океанської безодні, як щось знову тягне тебе на дно. Від самої появи душі ми тягнемось до піднесеного, але знаємо ще з шкільної фізики: "На кожну дію існує протидія". Весь Всесвіт, який ми бачимо і не бачимо - величезний поле бою, протистояння. Хтось називає все це добро і злом, темним і світлим, Раєм та Пеклом, але суть завжди була одна і таж сама і ніколи не змінювалась. Але все це купа абстракцій. Ти є і завжди був і будеш вмістилищем Пекла та Раю, Ти завжди був і будеш Всесвітом, що живе і взаємодіє з іншим Всесвітами видимого і невидимого життя. І тільки тобі вирішувати хто вийде переможцем в бою.
Часом так важко втримати рівновагу, хоча б просто протриматися, щоб Всесвіт Твій не рухнув так і не закінчивши свого будівництва. Але й не кожен починає того будівництва…
Ми давно почали втрачати стежки, які вели нас до Небес, протоптані тисячами років. Самі погрузли в багні ненависті й безсвідомості, піднесли "культ особистості" й втратили свою сутність, єство. Щирість, любов, ніжність, приязнь, просте душевне тепло стало такими майже нікому не потрібним. Але це й не дивно, адже все це часточки душі, яку більшість вже давно втратила.
Всесвіт кожного з нас, спить глибоким сном, але ми можемо його розбути, примусити йти давно забутими стежками. Але дехто так погруз у сні, що вже й не може без нього жити й ніколи не захоче пробудження. Так було завжди, людям простіше вірити у те, що все прекрасно, ніж зізнатися у хибності всього, що оточує їх й почати діяти.
Довіра. Довіра й тільки довіра вела людей з безодні до Небес, довіра примушувала відкривати очі й показувала шлях до єдності з небесним Всесвітом. довіра допомагала віднайти свою душу…
В кожної епохи були свої просвітителі, що змогли відкрити очі і зрозуміти буття внутрішнього Всесвіту кожного та Всесвіту цілісного, але не всі змогли пробудити інших, адже як говорилося раніше - ніхто вже не прагне пробудження.
І лишень одиниці діставали гармонії з собою і бачили не очима, а душею, дістаючи лодонями зірок. Але більше ніхто не прагне пробудження, давно не прагне його…
Ніхто не прагне пробудження…ніхто не прагне пробудження…
Bogdan Shpira