Знаєш, до мене дійшло сьогодні, що мені іноді не вистачає людського тепла. Тепла, що буде звернене до мене. Для тебе ці слова можуть прозвучати егоїстично та є одне але… aле знаєш, найчастіше мені не вистачає саме твого тепла.
Знаєш, це так дивовижно, коли тебе обіймають і шепочуть, що без тебе було б тяжко. І коли турбуються чи тобі нічого не болить. І коли ти хочеш знати все те ж про людину. Напевне, це потрібно назвати взаємною турботою, а звуть це коханням. Що скажеш?
Знаєш, а я пам'ятаю ті наші моменти. Всі. Якісь до найменших дрібниць.
Знаєш, той день вічно зі мною. Якщо можна так сказати. Сонячно, вітряно. Поряд ти зі мною, я з тобою. Руки блукають тілом, даруючи бажані обійми. Сплетені пальці рук, зімкнуті в поцілунку наші губи. Ти поряд.
Знаєш, що цей день вічний. Було темно і холодно. Довго не бачились. Зустрілись і не втримались. Жити без твого дихання на моїй шиї сумно.
Знаєш, необхідно таки мати біля себе людину, що грітиме вічно холодні руки і трішки охолоджуватиме вічно неспокійне серце.
Знаєш, порушувати гармонію встановлених чуттєвих порядків все одно, що пити бокал за бокалом терпке дешеве вино, без бажання п'яніючи ковток за ковтком. Одного разу все зупиниться від надміру алкоголю, або від його нестачі. Так і з почуттями.
Знаєш, я більше тебе не маю. І ти мене не маєш. Ти чиїсь інші руки грієш. Ти вже не мене чекаєш. Ми тепер не одне одного бажаєм.
Знаєш, людське тепло потрібно, бодай час від часу, аби не задихнутись буденним відчаєм. Нехай в тебе воно буде постійно. Тому, що я не прощаюсь. Я в помислах, побажаннях чи діях завжди повертаюсь.
Не чекати стає легше, коли чекати зникає сенс.