Я просто в шоці. Як добре, що я забула ці жахливі почуття. Але як соромно, що я не навчилася вчитись на своїх помилках. Це найжахливіші дні, які хочеться просто перегорнути, просто видалити зі свого життя, забути, як страшний сон. Я знаю, що заслужила таке випробування, але в це так не хочеться вірити. Благаю, нехай це буде дурний розіграш чи жарт долі. Але я не готова ні морально, ні фізично. Це занадто! Мені не хочеться нічого: ні спати, ні їсти, ні радощів, НІ-ЧО-ГО. Я живу лиш одним "печатает" та надією. Я засинаю з проханням "будь ласка", і прокидаюся від свого ж "будь ласка". В мене стільки думок, але всі вони сходяться до одного. Я знаю, що не витримаю, знаю, що поруч є люди, яким я потрібна, але неможливо жити, знаючи, що той, хто потрібен тобі, тебе не потребує. Мабуть, це найгірше відчуття, яке давить на все твоє світосприйняття. Чесно кажучи, довго я так не витримаю.