Як іноді приємно йти по вулиці і мріяти, мріяти, мріяти про щось тепле і приємне для свого серця. Зустріти зовсім тобі не знайому людину і говорити про щось безглузде, і отримувати від цього неймовірну насолоду. А ще краще, сісти з цією людиною, в зимню пору року, у затишній теплій містині і випити чашку смачної, гарячої кави з вершками і просто насолоджуватися, навідь не розмовляти, а просто дивитися один одному в очі, і цінувати кожну хвилину життя.
Твоє серце починає калатати з неймовірною швидкістю і десь там, у глибині душі, ти починаєш міркувати над тим що можливо ти більше ніколи не побачиш цю особу, з якою тобі було та «лагідно». І відчуття того призводить тебе до зовсім не обміркованих дій, рішень, рухів тіла. І так хочеш взяти його номер, розмірковуєш над цим, а може не варто? На прощання він цілує твою руку і говорить, що навідь не міг собі уявити про такі чутеві хвилини з зовсім не знайомою йому людиною. Той невимушений поцілунок пошерхлими, від вітру й холоду, теплими на дотик, які тремтять від невпевненості, в той час ніжними губами, зворушив твою душу, і залишився в ній на завжди. Ти йдеш з думною у голові про те що ти не даремно витратив двадцять хвилин свого сірого й буденного життя. 