Я розповідатиму про це ще довго.
Про те, як відбувається літо кожного року.
Як лягаю спати і переглядаю слова сказані Тобі.
Як вночі трасою не бачити нічого крім зірок, а вранці стає сонно від того, що довго не стулював вік.
І коли маєш що сказати, а мовчати хочеться.
Звідки ж ця НІЖНІСТЬ?
Всюди тільки не тут.
І якого чорта це все тут?
От не обійняти, не взяти за руку.
Ти ж знаєш, що Тобі це пишу.
Бо так простіше.
Не клянчити слова, територію, крихти уваги.
Певно справді, перед тим, як любити когось, потрібно питати дозволу і уточнювати термін придатності.
Я пішла, бо мене переповнило відчуття зайвості.Весь час відчувала, що займаю чуже місце, ніби хтось інший має бути поруч з тобою, не я, точно не я.А ще, що все роблю не так, що всі слова пишу з помилками і безглуздо висловлюю почуття.І ти казала що не розумієш мене, що все не так і я не так, партачу з моментами.Значить, це була правда-гірка, полинова, настояна, лиш не випита мною.
Все це довело мене.Все разом.
Я побачила як Тобі легше..без мене, краще самій, краще з іншими, без моїх псіхів та вибриків, без мого мовчання.
Плюс до всього, які зі мною перспективи?
Жити зі мною важко, майже нестерпно, я часто мовчу та взагалі про які стосунки може йти мова якщо ти їх не хочеш?!
Ти думала того літа побачиш свою ілюзію, таку прекрасну та бездоганну, виткану з сотні\тисячі слів кохання, але є те, що не змінити просто так.І мені здається, що воно того й не ватре.Ці рішення найважчі, цілком егоїстичні.А я не варта цих рішень.ЖОДНИХ.