Війна, чи не найстрашніша це річ? Ветеранів Війни с кожним роком стає все менше і менше. Як сказала мені одна дівчина: «Юліано, пише вже краще про щось інше, це вже занадто банальна тема » Та хіба цю тему можна назвати «банальною»? Хіба не повинні ми бути вдячні їм за те, що ми зараз існуємо в Незалежній Україні? Ми повинні казати «дякую» їм безмежно…А от так замислитись, ще зовсім молодий парубок, який, ще був би не проти насолоджуватись смаком юнацтва як це можемо зробити ми зараз, сьогодні, то ж відправляють його на фронт випробовувати долю, воювати. Його вчать тримати зброю в руках та жити страхом, через хвилину тебе можуть поранити, вбити, ти знаходиш собі там товариша, з яким ти хоч трошки спілкуєшся, ділишся останніми харчами, водою, який на час може замінити тобі близьку людину, хоча це зробити не можливо, і тут і його нема, він боровся за батьківщину разом з тобою, але його доля була саме такою. Ні, вони не боялися смерті в їхніх судинах текла кров боротьби, адреналіну перемоги і бою до кінця. А Вона, дівчина, яка тільки навчилась плести вінки у полі, ще не вміє готувати, і також хоче в майбутньому нормального життя, мати хлопця, можливо вийти заміж, мати діточок, все як усі жінки, але ні, ця дівчина, іде до партизанок, або на фронт медсестрою, або ще кимось, а ви зараз дівчата, навіть не замислюєтесь над тим, щоб могло з вами бути, живете в свою насолоду, а вона, не пропала, вона достойно навчилась тому, що їй потрібно було, боролась і вигравала, це були сильні жінки, і як можна так сказати, що це «банальна» тема?
Люди боролись за повітря, щоб дихати, за землю, щоб було де жити, за культуру, щоб було що цінувати, за дітей, щоб тім було чим пишатись. А чим пишаємось ми зараз? Ми пишаємось тим, що не уступили місце старенькій людині, тим, що тримаючи цигарку в руках убиваємо себе, і людей навколо, тим що цураємось рідної мови. Гроші, як би там не казали, що це «зло», ми знаємо що це зло багато чого вирішує у цьому житті, і вижити у цьому світі без них важко, але ж вони і є зачинателем логічної смуги приводу до війни, чи не так?
Тож чим ви сьогодні будете займатись? Наділити трошки час батькам, та посидите з ними в тихому сімейному колі? Та ні, ви підете на заняття, або на роботу, потім прийдете побудете трошки вдома зробивши швиденько хатні справи, зробивши уроки, наприклад, та швиденько побіжите ще кудись…Ви можете піти зараз куди завгодно, займатись тим, чим вам хочеться, їсти те, що забажаєте. Вас оточує спокій, також не виключаючи ті моменти, що ви все ж таки хатня людина і багато часу проводите вдома з любими для вас людьми це ваші батьки, брати, сестри, можливо ваші діти, і ви знаєте, що ви поруч, ваше серце спокійне, у вас є все.
Багато людей скаржаться на життя, але що вам вважає зробити його кращим?
Мені здається, що людство трохи знахабніло, якщо це можна так сказати, і зовсім не уявляє собі те що могло би з ним бути, ми і не хочемо цього уявляти, а навіщо?Можливо навіть Війна би навчила цінувати.
Ви полюбляєте сонячне проміння, чекаєте на весну, полюбляєте природу, слідкуєте за бруньками на дереві які вже з’явились - це гріє ваше серденько, в вашій пам’яті є певні моменти які нагадують вам про щось приємне і солодке до душі, цінуючи життя, хвилини, ви робити певний крок до успіху.
Уявіть тільки, прокидаєтесь ви зранку, і, по радіо, по телебаченню, в Інтернеті оголошуюсь війну, і це все, насправді все…Ядерна зброя і все таке інше, ви не відчуваєте тепла, вам холодно, а світ рушиться, маленька дівчинка, яка вчора гралась ще на дворі в схованки вже справжня партизанка, а може і ні може її вже немає. Економіка рушиться, гроші припиняють своє значення, міста зникають, і все те, чого ми досягнули більше немає, порожньо, уявили? Не знаю як у Вас. а в мене мурашки по спині пройшлись, мені стало страшно. Будь ласка, кажіть людям «дякую».