Так буває… знайомишся… зацікавилась… спілкуєшся, намагаючись дізнатися про людину, якомога більше… зрозуміти її, а по можливості заглянути в душу… далі вже прихильність… тебе тягне магнітом і відчуваєш потребу в цій людині… хочеться все більше часу проводити з нею… небажання розлучатися…. і ти розумієш, що це вже і не просто прихильність, а це вже закоханість…. далі з'являється дикий страх втратити її. .. вона сильна, ти боїшся зробити щось не так… боїшся образити чим небудь ненароком… ти робиш все, що подобається їй… аби бути поруч… і розумієш, що без неї по суті і життя немає вже…. ти забуваєш, як дихати, коли вона поруч… і мучишся від туги і можливо ревнощів, коли її немає поруч…. це вже не закоханість… це любов… і тут, дай бог не зробити помилок… інакше, втративши його, ти втрачаєш все, а в першу чергу себе… адже ти вже не ти, а частина його… ти належиш тому, кого любиш цілком… жертвуєш всім, що маєш… це не приниження… це любов, може часом сліпа… але це любов… ти забуваєш про себе… ти прагнеш зробити щасливим того, кого любиш… аби йому було добре з тобою…