Так важко і незрозуміло від чого.
Раптово зрозуміла, що з останніх 3 годин точно запам'ятаю тільки це:
- Ти мені правда дуже дорогий.
- Я знаю.
Він просто сказав "я знаю" і ми ще трохи пообнімалися. Це було добре, але блять, я розумію ми друзі, але я ж не винна, що почала щось відчувати.
Я хоча б знаю що він мене любить, він це сказав, він мене любить і цінує, як близького друга.
Хоча, може й добре, що нічого не вийшло, це ж могло б зруйнувати нашу дружбу терміном у 9 років, це було б дійсно пічяльно.
Але все одно, так хєрово від усього цього, від недомовленості.
Думала, піду до нього, розкажу все, а що в результаті?
Він просто обійняв мене і ми пішли до нього на чай.
І мені так захотілося все кинути і просто ризикнути. А якби вийшло? Він насправді чудовий. Просто мрія. І я тепер кляну себе, поруч зі мною була мрія будь-якої малої протягом дев'яти років, а я нічого не зробила, хоча я до останнього і не розуміла, що зі мною і чому.
Я не можу сказати, що я його люблю, я просто дико не хочу його втрачати. Це майже якесь власництво.
І я просто поки не можу нічого зрозуміти.