Побачила тебе на якісь нещасні 5 хв. Розмова з двох слів. Нічого особливого. А я як дура сижу і либлюся. Ну от як так? Говорю про одне, а в голові геть інші думки. Нічого не змінилося. Ти все такий же хороший, такий же рідний, але явно не мій. І я все так же тебе кохаю. А шо ти..Навіть не дивився толком на мене. Хоча ти сказав, що я змінилася… та..що змінилася? Тошо п'ялилася на тебе як ідіотка..це не зміни. Я така ж.. така ж дурна.
-Чому ти не хоч мене нормально поцілувать? -Не знаю. Непривично. Та і не хочеться. -Чого? -Ти знаєш чого. Я тобі писав. Мені повторять ще раз?……(куча непотрібних слів) ……… -Пока, Маша. -Добре, пока.
І тут я дуже чітко зрозуміла, що це не чергове "пока". Це дійсно "пока", це як пока+бувай+гуд бай+адьйос. І так на всіх мовах планети. Тіки що без підтексту "до зустрічі". Холодне таке пока. Таке ж холодне як і ти сам. Краще не стало. Хотіть цілувать і тримать за руку людину, без взаємності, яка не хоче на тебе навіть глянуть, яке ж тут краще?
Ти не моя людина. Як можна вбить ці слова в голову, якщо ти не хочеш? Як себе змусить? І як звикнуть до цієї думки? Якщо що, доля нас ще зведе, але скільки чекать? Місяць? Рік? Два?
Я хочу думать про шось інше. Про поні і єдинорогів, але не про тебе. А не виходить.. а про шо думаєш ти?