Я згадала сон.той такий чудовий.Який я так люблю.Я просто усміхаюся, коли його згадую.Ну якби я могла його комусь показати його.Це щось.Один єдиний раз він мені снився.І все.

Я не закохана, я не кохаю і не люблю.Але я знаю, що якщо він щасливий то і я щаслива і мені нічого не потрібно.

Бути вихованої на засадах гуманізму та моральними принципани кінця 19 ст. дуже важко.Я через це страждаю.Багато хто мене просто називає дивною.Деякі дівчата казали, що хотіли би бути схожими на мене.Я вихована, як в дворянській сім'ї, де все має бути культурно, по правилам.Де дівчина-це втілення чогось ніжного, хорошого та люблячого.І я себе поводжу так.Я себе поводжу, як міс.І мені вже начхати, що за спиною кажуть, що я застаріла для 21 ст..І що вже не те століття.

Можливо манери і світогляд в мене чистого гуманіста.Але який нафіг гуманізм у наш час?Я як біла ворона.

Інколи мене настільки задовбують плітки моїх ровесниць щодо мене.Про мене вічно говрять.Обговорюють.Але кажуть, що їм начхати на мене.Так навіщо обговорювати.

Але характер і зовнішність в мене жахливі.Я маю дійсно занижену самооцінку.Я не поважаю себе.Я ненавиджу себе за те, що матюкаюсь.Хочу відвчитися від цього.Я якась погана.

Ось я в день думаю дуже багато про тих трьох друзів.Як вони там, що роблять, якв них справи, чи все добре і так далі.Але я впевнена, що про мене навіть ніхто не задумувався.Ну вот чесно, хто мене цінує?Мабуть ніхто.Я нікому мабуть не потрібна.Я взагалі впевнена, що про мене навіть мої ті три друга не думають, адже в них свої справи є.

Я біла ворона і мабуть тому мене ніхто ніколи не полюбить і помру я старушкою, яка буде сидіти на дівані з котом і дивитися індійські фільми(

Мене навтіь наврядчи поважають.В мене таке враження, що навіть я своїм тим трьом друзям остогидла і надоїла.Кароче заїбала.Мені здається, що одним дзвінком я нав'язуюсь.

Тому мені приходиться надагати сотні масок, щоб оточуючі не замічали, що я якась не така як вони.Хоча єдине, що я ніколи і ніякою маскою не сховаю, так це власну думку.Я висловлюю її завжди.І мені пофіг, якщо вам щось не подобається.Це незмінне.

Я хочу втекти.Від цілого світу.Від самої себе.Але куди б я не тікала, я завжди беру себе з собою.І це не змінити.Тому треба міняти напрямок життя в інше русло.

Світ ловив мене, та не спіймав.

Я заплуталась у власних думках і у власних почуттях.А деякі люди своїми діями, ще більше мене заплутують у павутині почуттів своїх.Я кінці з кінцями звести не можу.

Мені єдине цікаво.Мене що хочуть закохати у себе?Так?Чи що? Як це пояснити?

Ти вирішив злий жарт зі мною зіграти, як Жюльен Сорель з " Червоного та чорного"?Не роби так.Якщо це просто гра, то я швидко потсавлю їй кінець.А якщо ні, то будемо йти до фінішу.

Не можна грати з моїми почуттями.Я занадто емоційна, хрупка та ніжна для брехні.Можливо зовні я не подам навіть вигляду, що мене зламати.Але в душі я плачу.Я не винна, що така.Щодо почуттів я така.