Було не все так добре як здавалось. У її душі був безлад. Але на обличчі завжди була усмішка. Це була маска. Маска для того, щоб ніхто не знав як погано на душі. Вона заплуталась у думках, ситуаціях і відчаї, що затаївся у маленькому куточку її серця. Вона казала йому що не любить, що ненавидить, а потім плакала на його плечі. Він намагався зрозуміти, але в нього не зажди це виходило, іноді він зривався. Але він любив. І йому було все рівно яка вона незрозуміла. Вона… її очі і вії, її шия, руки, мова - усе заворожувало. Іноді йому хотілось підійти до неї обняти і ніколи, ніколи не випускати з обіймів. Але зробити того він не міг. Бо вона була іншою, зміненою. Таке враження у нього складалось, що вона пішла далеко в себе…. І БІЛЬШЕ НЕ ПОВЕНЕТЬСЯ!!! Як йому було погано… але він вирішив, що чекатиме її повернення.
А вона… кожного дня у неї ставало все менше і менше проблем і їй стало не вистачати його уваги. Вона хотіла стати для нього тим ким була… але гордість взяла верх над коханням.
І так вони жили один без одного здається вічність. Обом було жахливо погано, але він позвонив:
- Привіт. Кохаю тебе. Повертайся.
- ем… привіт. я скучила. я тебе теж люблю дуже сильно. думала зійду з розуму.
і тут вони в один голос сказали "ПОВЕРНЕМО ВСЕ НАЗАД?"