Як казав один сценарист, устами доктора Грегорі Хауса, "час нічого не змінює, щось змінити можуть лише вчинки". Так от за кілька останніх місяців було здійснено досить багато вчинків, котрі мене безпосередньо стосувались.
Спочатку пролилось світло на ситуацію, котра сиділа в мені протягом половини року. Насправді прекрасно мати в руках хоча б невеличкий ліхтарик, знаходячись в темній кімнаті. Так от, цей самий прилад, кинув кілька світлих променів… Боляче не було, очам не прийшлось пристосовуватись, як це часто буває. Просто легше, коли знаєш що всередині. Зникають страхи, зникає невідомість, зявляється розуміння.
Так сталось і цього разу. І не благородність змушує мене про тебе не думати, а захисний механізм, котрий наявний у кожної живої істоти, яка коли-небудь відчувала. Це нормальна відповідь хімії в тобі на істину, яка, власне, і дає поштовх, до подібних реакцій.
А загалом я вдячна, безмірно, безкордонно, тобі, дякую. Колись можливо це буде звучати більш щиро, ніж зараз, але…
Все, тут намагаюсь поставити крапку.
Інша історія: Бендер.
Дуже цікавий персонаж. Персонаж, який намагається ввібрати в себе мене, і хоче, щоб я здійснила те ж саме. Це щось з роду жертвопреношення. Дивно так. Спочатку віддаєш ти, а потім тобі. Ніколи не сумнівалась що на цьому і побудовані всі галактики і світи навколо. Але знаєте, важко жити з відчуттям, що ти не досить виклався. Треба розстилатись весняним килимом перед вартими того людьми, а тут така свинцева стіна, котра не дає "воплотить" мрію. Так, це бажання вже стоїть на одному щаблі з мрією.
Але ж стіни повинні падати. Хто ми з тобою будем, коли впаде стіна?
Зламані, тихі, неживі, прозорі, слабкі люди ?
І ще, якось щойно прийшло в голову, лише зараз, якась така відраза до слова "людина", краще, значно краще бути створінням. С"творіння"м Всесвіту.