привіт, моя самотносте. хоча, для чого нам вітатись? ти й так живеш поруч зі мною: снідаєш вранці зі мною, їздиш в довжелезних міських маршрутках, живеш в моєму плеєрі. як в тебе справи? хоча, для чого я питаю? я й так знаю, що все в тебе добре, живеш десь в глибинці моєї душі, як сова десь у недрах лісу - вдень ховаєшся у темних закутках, а вночі підступаєш до горла болісних комком твого глухого совиного "Гу". тобі затишно тут, в лівому передсерді мого чотири-камерного серця? ну, судячи, по тому, як ти розпустила тут своє чорне коріння - то мої печалі для тебе - найкращі добрива. ну що, самотносте, знайшла собі друзів? я чомусь думаю, ба ні, навіть знаю, що з зеленою в'юнкою заздрістю ви налагодили мутуалістичні зв'язки. а як тобі мій режим "поплачу на ніч аби снився мертвий Деніал Редкліф"? справді, тобі подобається? ну я рада, що хоч комусь корисна в цьому світі. ой, пробач, самотносте, вже маю закінчувати. ті ні, не тому, що мені треба до когось йти, бігти чи дзвонити… піду… бля, навіть не знаю куди мені йти! буду сидіти до півночі за компом, годувати твоє ненаситне черево теплими повідомленнями Альни, Ксюшиними розповідями, спогадами з Польщі/Артеку/теплих якогосьлітніх вечорів, ну і придуркуватими фразами друга-наркомана. обіцяю, мила моя самотносте, поки я жива, я про тебе подбаю.