Життя вбиває мене своїм темпом. Думки, благаю дайте спокій. Потребую перерви, облиште будь-хто, не торкайтесь, не кажіть, змовкніть.

500 кілометрів і я знову жива, знову щаслива. Серце не сприймає відстань, не існує для нього кордонів, а моє життя разом з тим перетворюється на суцільне очікування.

Я точно знаю незабаром прильну до тебе, потопатиму в твоїх обіймах, цілуватиму безмежно, але зараз на меті вижити. Серед людей наче поміж вовків, цей світ лякає мене своєю жорстокістю.

Я одна, поперед мене переплетені шляхи, кожний крок сприяє виникненню питання про доречність зроблених дій. У тенетах власних роздумів, наче у в'язкому болоті, чим довше зволікаю, тим менше шансів на порятунок. Рятуйте - вже час.

Я хочу під теплу ковдру, я хочу заснути у твоїх обіймах, тоді я почуватиму себе у безпеці, тоді я тремтітиму від щастя, я знову дихатиму, я плекатиму твоє тіло, і дякуватиму Богові за твоє існування.

Бажання: який же тернистий шлях до їх здійснення, але попри все обіцяю подолати той шлях до кінця, якщо доведеться це стане сенсом мого життя.