тільки що читала пост у однієї дівчинки про те, що вона не любить своє рідне шумне місто, що в ньому не знаходить себе, а хоче у уютне місце без бетонних стін. тут я і замітила такий собі парадокс: я живу у містечку. не в обласномі центрі, а в невеликому місті, в якому бетонних стін не так і багато, яке оточене Карпатами. І щоб вийти на горку мені треба потратити всього лиш 10 хвилин. 15 щоб дістатися до лісу.ні. ви не подумайте, що це щось накшталт забитого села :D це не так
тут доволі мило. добрі люди. свої традиції та діалект. щорічні свята на які зїжджаються з усієї країни. а зимою все схоже на казку.
але в цього занадто мало на мене. тут я не знаходжу себе. мені більше подобається натовп на вулицях і в день і вночі, а не напівпорожні вулички
я люблю рух, коли не виділяєшся серед оточуючих, коли серед галасу, де в кожного свої проблеми, де кожен за себе ти можеш бути собою. а не вітатися з кожним третім. І боятися цілуватися з хлопчиком де-не-де, щоб про мене не були поганої думки.
я люблю місця де ти можеш сховатися серед люду. люблю шумні затишні кафе, в яких лунає інді. я уявляю себе в таких місцях
думаю, саме тоді коли я переїду в місто на навчання, коли влиюся в нове оточення, коли пізнаю справжнє життя серед шуму та галасу та сидітиму по вечорах із книжкою у кав*ярні, п*ючи латте та слухаючи інді
я пізнаю себе.