Автор Данило Чайковський перший у своїй книзі «Хочу жити» відкрив людям очі на справжні людські жахіття у німецьких концтаборах.
Книга є автобіографічною і написана одразу ж після війни, і це свідчить що всі події автор описує з власних, ще не затьмянілих, спогадів про ті трагічні роки, які назавжди залишаться у пам’яті народу. Тому ми, читаючи цю книгу маємо можливість відчути все з вуст учасника цих подій, а не від різноманітних політичних діячів, яким вигідно тлумачити історію по-своєму.
Автор змальовує дуже страшні картини, від яких стає дуже моторошно, але він не може про це мовчати. Герої твору – реальні люди – вони фігурують під різними псевдонімами, крім тих, хто загинув у німецьких катівнях й кому вже нічого було боятися.
Д. Чайковського пише манерою, яка є дуже своєрідна. Описуючи моторошні сцени, від яких в жилах холоне кров, він вдається до метафор, порівнянь, асоціяцій, що інколи надає опису якоїсь парадоксальної поетичності: «В’язень підійшов до другої огорожі, звів руки долонями вверх, як давні праведники при молитві, й важко опустився на дроти. Сухо затріскотіли блакитні вогники й електричний струм дротів зім’яв лице в’язня морщинами болю». «На обличчях у них лежала якась покірливість, наче б бідолахи просили у смерті вибачення за те, що їхнє життя таке цупке. По середині йшов чоловік, що держався свого попередника, як сліпий. Він був цілий спухлий, і тіло лисніло в деяких місцях, мов витерте товщем. Він і справді був сліпий, бо його очі заплили пухлиною, наче б хто приліпив йому під чоло дві великі жовтаві картоплини». Можливо саме таке його сприйняття дало можливість вижити йому у таких неймовірно важких умовах.
Проте по-справжньму не залишають байдужим описи автора, навіюючи всеохоплюючий страх: «Пропливала смугаста безконечна ріка людських тіл. А над ними, на носилках і просто на раменах товаришів, наче на древніх щитах, гойдалися трупи. Кров запеклася на худих тілах, або рубінами скапувала в дорожний пил». Тривожать кожного із читачів описані картини страти дітей у таборах, нелюдські звірства над життям майбутнього українського народу.
Та найбільше вражає у книзі патріотичний настрій, який панує всупереч вищеописаним страхіттям. Люди не стали бездушними істотами, в них присутнє почуття власної гідності, людяності, братерства. Не покидає віра в’язнів у найскрутніші моменти: «Навіть серед таких обставин, як у таборі, ми зуміємо жити по-людському, думати, творити… Ні, ще далекий той час, коли ми згинемо, а історія перегорне сторінку існування українського народу! Ми дужі й молоді, тверді й незломні». Нвіть самі наглядачі німці, кати нашої нації, дивуються такому незламному почутті єдності: « Ви, українці, найкраще тримаєтеся з усіх в’язнів. Забери від вас одного, то ви, як ті сороки, всі бігаєте за ним, щоби врятувати».
Зараз Україна вже є незалежною державою, та про ті складні випробування, які країна подолала на своєму шляху знає на жаль не кожен. Завдяки автору Д.Чайковському, ми нібито через свої очі перенесли всі страждання і болі, які дають нам змогу усвідомити ті цінності, які ми маємо зараз. Тому будьте вдячні всьму тому, що ви маете, радійте, що навколо панує мир і життя ваше безтурботне.
Світлана Литвиненко