Історія України

Трипільська цивілізація – умовна назва спільності племен, які мешкали на землях сучасної України, Молдови й частини Румунії з 5 400 до 2 750 р. до н. е.

Трипільська цивілізація була одним із найбільш ранніх центрів розвитку планети. Було б занадто стверджувати, що трипільці випередили світовий цивілізаційний процес (хоча багато хто саме це й стверджує), однак безперечно те, що вони перебували в його авангарді.

Трипільська культура разюче схожа з культурою островів Егейського моря. Це дало привід стверджувати, що в той час від Криту до Дніпра був спільний культурний простір. Можливо, не лише культурний, але й етнічний.

Дослідження некрополів наступних часів свідчать, що населення пізнього Трипілля було вкрай неоднорідним. Це був конгломерат різних народів, племен і субетносів, які протягом понад двохтисячолітньої історії привнесли в трипільську культуру свої звичаї, мову, знання, технології, вірування. Але все-таки середземноморський і протоєвропеоїдний типи черепів зустрічаються частіше від інших.

Трипільці переважно були селянами. Їх побутово-господарський комплекс, як вважається, належав одній родині. Розповсюджений тип поселення – "хутір", що складався з 7–15 малих сімей, швидше за все близьких родичів. Такий спосіб життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Дворіччя, Північної Африки, Центральної Америки.

Обробляючи землю, трипільці жили на одному місці 50–70 років. Земля виснажувалася, і вони переходили на сусідню територію. Дослідники стверджують (і для цього є всі підстави), що їхнє сільське господарство було настільки розвинене, що продукцію ніде було подіти – Трипільська цивілізація була одними з перших суспільств, яке вирішило проблему продовольства. Продуктів вистачало не лише для себе – у великій кількості вони експортувалися на Кавказ, у Єгипет, Месопотамію, Малу Азію, на Балкани.

Трипільці були не лише вправними хліборобами, але й обдарованими ремісниками. На ранніх етапах їхні знаряддя праці були кам'яними, але в 3600–3150 р.р. до н. е. вони вже мали майстерні з обробки головної неолітичної сировини – кременю, який використовували для виготовлення наконечників стріл, серпів, скребків, сокир та інших вкрай необхідних у господарстві речей.

Світ розпочав освоювати бронзу наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е. Трипільські бронзові вироби датуються V тисячоліттям до н. е.! Уже на той час трипільці використовували велику кількість мідних знарядь високої якості, на яких не було ні газової пористості, ні тріщин.

Майже у кожному трипільському житлі археологи знаходять від 30 до 200 високохудожніх керамічних виробів – блюдечок, мисочок, глечиків, кубків, амфор, кратероподібних фруктівниць. Якість посуду бездоганна – він тонкий, гладенький, майстерно розфарбований у білий, чорний, червоний і темно-каштановий кольори. Ритміка орнаменту досконала, він насичений символами і якимись знаками. Ймовірно, ці знаки – первісна магія, звернення до потойбічних сил, прохання про заступництво, захист і спроба цими силами керувати. Не виключено, що егейсько-трипільська художня кераміка дала поштовх виникненню античної кераміки, яка з'явилася в 2000–1850-х роках до н. е.

На домашньому вівтарі трипільців обов'язково були присутні глиняні фігурки тих Вищих Сил, яким вони вклонялися: Богині-Матері – символу материнства й родючості, бика – символу обробки землі й багатства, змії – символу спритності, голуба – символу неба. Сакральні уявлення трипільців утілено не лише в глиняних статуетках, але й у візерунках на кераміці – зображеннях сонця, спіралі, хреста, кола, хвиль, "всевидящого ока Долі". Ці уявлення загалом збіжні зі світоглядом народів, що з’явилися потому – античних греків, скіфів, кельтів, слов'ян.

Причини зникнення трипільської культури на рубежі 2000 р до н.е. остаточно не з'ясовані. За одніїю з версій, вона зникла під тиском войовничих кочівників.

Світлана Литвиненко

Костянтин Іванович Острозький – один із найбагатших і найвпливовіших політичних діячів свого часу, один із небагатьох, хто, не зважаючи на всі намагання католиків нав'язати свою віру, залишився православним. За свідченням сучасників-іновірців, він був "настільки набожним у своїй грецькій вірі, що русини вважали його святим".

Залишившись єдиним нащадком батька, до свого хресного імені Василь він почав додавати батькове ім'я – Костянтин, називаючи себе Костянтин-Василь Острозький.

Одна з перших згадок про бій молодого князя з татарами датується 1547 роком, де він відразу на практиці засвоював військову справу. Будучи ще юнаком, він вперто просувався сходинками політичної та військової кар'єри. 15 грудня 1559 р. К.-В. Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України.

Князь Острозький відчував, що в душі він русин, частина свого народу і ланка довготривалого ланцюжка київських князів. Він намагався зберегти традиції своїх предків і піклувався про свою Батьківщину. Саме завдяки йому була надрукована перша слов'яномовна Біблія, багато зроблено для Києво-Печерської лаври, створена ним Острозька академія стала першою вищою школою в Східній Європі. Серед вихованців Острозького такі видані діячі української історії, як Северин Наливайко, Петро Конашевич-Сагайдачний, відомі письменники-полемісти Герасим і Мелетій Смотрицькі, першодрукар Івана Федоров та багато інших.

Велике значення мала закладена князем Острозька друкарня, яка стала першою друкарнею на українських землях, діяльність якої мала постійний і систематичний характер. Поряд із Острозькою Біблією, "королевою українських книг", у ній побачили світ чимало різних видань – підручників, богослужбових книг, богословських і полемічних творів.

Проте, не зважаючи на всі досягнення князя, думки стосовно Костянтина Острозького неоднозначні. "Якби його вдалося навернути до лона святої матері церкви, то за ним би потяглось нескінченне число люду, настільки багато серед своїх важать його ім'я та авторитет" – пише про Костянтина Острозького в листі до папи Льва Х 1514 р. папський легат Пізо. На думку ж Михайла Грушевського князь був типовим представником українського магнатства ХVІ ст., для якого приватні інтереси стояли вище публічних. Хоча навіть у особистих справах В.-К. Острозький "не показував енергії, рішучості, ініціативи". Цей його недолік був яскраво виражений навіть у сфері, якою князь переймався найбільше – культурно-релігійній. До "дріб'язковості і слабкості характеру", "вродженого індиферентизму" прилучались зв'язки В.-К.Острозького з польською і литовською аристократією та культурою, що ще більше унеможливлювало тверду і послідовну його позицію в питаннях культурно-національної політики. Свого часу досить високу оцінку діяльності В.-К. Острозького дав Іван Франко. В одній зі своїх робіт він зауважив: "Рід князів Острозьких відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та в історії Польщі ХУ-ХУІ вв., а особливо визначилися в нім два незвичайні мужі: князь Костянтин Іванович Острозький, від р. 1513 каштелян віленський, а від 1522 воєвода троцький, що вмер р. 1530 і визначився як незвичайний свого часу войовник та "підпора Речі Посполитої"…, як назвав його король польський Зигмунт І у привілеї з р. 1518, і його наймолодший син Василь Костянтинович Острозький, що був одним із головних двигачів національного життя Південної Русі в другій половині ХУІ в…" І.Огієнко вважав, що "…діяльність Острозького була корисна, бо справді рятувала український народ".

Василь-Костянтин Острозький, виступаючи покровителем православ'я в Речі Посполитій, чимало уваги звертав на розбудову церковних структур. Він був фундаментатором численних церков і саме завдяки його діяльності вдалося зберегти православ'я в Україні.

Світлана Литвиненко

З 882 р. після захоплення Олегом Києва на Русі затвердилася нова династія Рюриковичів – варязька за походженням.

Великими київськими князями були: Олег (882 – 912 рр.), Ігор (912 – 945 рр.), Ольга (945 – 964 рр.), Святослав (964 – 972 рр.), Ярополк (972 – 978 рр.), Володимир (978 – 1015 рр.), усобиця (1015 – 1019 рр.), Ярослав (1019 – 1054 рр.). Наприкінці X ст. (при Володимирі) в цілому завершилося формування території держави, визначилися її кордони.

У розвитку держави можна виділити декілька етапів: 1) 882 – 978 рр. – становлення та консолідація держави; 2) 978 – 1054 рр. – її розквіт; 3) 1054 - 1132 рр. – початок політичного розпаду держави.

На першому етапі організація і управління державою були досить примітивними. Верховна влада була зосереджена у великого князя в Києві, його головною опорою була дружина (дружинний етап розвитку держави). Окремі функції управління (судові, митні, адміністративні та ін.) виконували дружинники і бояри, або сам князь. При перших князях збирання данини проводилося у примітивній формі – полюддя, коли восени – навесні князь з дружиною об’їздив підлеглі території. Такою була організація влади в центрі. На місцях зберігалися племінні княжіння (древлян, в’ятичів, радимичів та ін.), де управління здійснювали племінні („світлі» ;) князі та місцева знать, які визнавали верховну владу київського князя, платили йому данину, надавали військову допомогу, але у внутрішньому устрої вони залишалися автономними.

Влада великого київського князя на місцях трималася, як правило, на силі. Окрім сили до Києва їх нічого не прив’язувало, що й обумовлювало сепаратизм племінних князів та місцевої знаті, які при слушній нагоді готові були відпасти з під влади Києва. Ці сили й представляли відцентрову тенденцію в розвитку держави, а великий київський князь і його дружина представляли доцентрову тенденцію, оскільки намагалися утримати підкорені землі під владою Києва. Протиборство цих двох тенденцій визначало розвиток держави на першому етапі, на якому сама держава була внутрішньо неміцною, слабо консолідованою, а саме, аморфним конгломератом племінних княжінь, силою об’єднаних навколо Києва. Тому головною тенденцією в розвитку держави на той час була її консолідація шляхом ліквідації племінних княжінь та вдосконалення апарату управління. Тобто потрібними були реформи, які й починаються вже при княгині Ользі.

У 945 р. під час повстання древлян було вбито князя Ігоря. Княгиня Ольга жорстоко придушила це повстання і ліквідувала племінне княжіння древлян. Також княгиня Ольга здійснила реформу системи оподаткування, а саме, встановила місця збору данини (становища), визначила уроки та ін. Тобто на місцях тепер постійно були присутні представники київського князя, було створено розгалужений апарат для збирання податків. Син Ольги князь Святослав започаткував адміністративну реформу, коли своїх трьох синів посадив намісниками у Києві, Новгороді та у древлян.

2. Князь Володимир (один з трьох синів Святослава) завершив адміністративну реформу, ліквідувавши майже всі племінні княжіння і своїх синів (більше десяти) посадивши намісниками в різних землях, що внутрішньо зміцнило державу, сприяло її консолідації. Тобто, управління державою ставало тепер начебто сімейною справою Рюриковичів (батько – сини). Цьому ж сприяли й інші реформи Володимира – комплекс релігійних реформ, військова, фінансова, освітня та ін.

Реформаторську діяльність Володимира продовжив його син Ярослав, при якому було прийнято перший писаний звід законів – „Руська правда».

Найбільш інтенсивне реформування не випадково випадає на правління Володимира і Ярослава. Саме на час їх правління прискорюються процеси феодалізації давньоруського суспільства, тобто ускладнюються суспільні відносини в усіх сферах: економічній, політичній, духовній, що потребувало відповідних, іноді радикальних, змін, перш за все, в організації управління державою, її устрої. Саме цього вимагали інтереси правлячої верхівки. В правління Володимира і Ярослава завершилося в цілому будівництво держави, визначилася її територія, кордони, досконалішою стала система управління, остаточно був зламаний сепаратизм племінних князів та місцевої знаті. Держава стала більш консолідованою, внутрішньо міцною, але в її розвитку почали визначатися інші тенденції, а саме простежуються початки політичного розпаду держави.

3. Вважають, що Ярослав Мудрий, щоб запобігти після своєї смерті боротьбі за владу між синами, визначив порядок наслідування верховної влади в державі, поклавши в його основу родовий принцип, який в літописах дістав назву «лествичное право», за яким вся держава вважалась спільною власністю всього князівського роду Рюриковичів, кожен представник якого мав право на частку родового майна. У Києві на великокнязівському престолі сидів старший в роді, якому надавався більший уділ, іншим Рюриковичам виділялися уділи менші. По смерті старшого на його місце переходив наступний по старшинству в роді і весь ланцюг пересувався на одну сходинку вгору (лествица). Тобто кожен Рюрикович міг сподіватися в свою чергу зайняти великокнязівський престол.

Великими київськими князями на цьому етапі були: Ізяслав (1054 – 1068 рр.), Всеслав (1068 – 1069 рр.), Ізяслав(1069 – 1073 рр.), Святослав (1073 – 1076 рр.), Ізяслав(1076 – 1077 рр.), Всеволод (1077 – 1093 рр.), Святополк (1093 – 1113 рр.), Володимир Мономах (1113 – 1125 рр.), Мстислав (1125 – 1132 рр.).

«Родовий» принцип наслідування дотримувався і вже з порушеннями лише за перших наступників Ярослава Мудрого, його синів – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які спочатку здійснювали управління спільно, склавши по суті тріумвірат. У 1072 р. вони прийняли «Правду Ярославичів», більш розширену редакцію «Руської правди», яка засвідчила про подальшу еволюцію феодальних відносин на Русі. Але вже при Ярославичах «родовий» принцип прийшов у суперечність з іншим порядком наслідування влади – «отчинним», що вже в останній третині XI ст. призвело до жорстоких усобиць на Русі.

У 1068 р. поразка Ярославичів від половців призвела до великого повстання у Києві, внаслідок якого Ізяслава було вигнано, а великокнязівський престол зайняв Всеслав (із династії полоцьких князів). У 1069 р. Ізяслав за підтримки поляків повернув престол і жорстоко придушив повстання. У 1073 р. проти Ізяслава виступили його брати і вигнали з Києва. Великокнязівський престол зайняв Святослав, але по його смерті, Ізяслав за згодою Всеволода повернувся до Києва. Проте у 1077 р. Ізяслав загинув у битві з синами Святослава, яких він зробив ізгоями. Київський престол зайняв Всеволод, при якому значна роль в управлінні державою належала його синові Володимиру Мономаху. У 1093 р., по смерті Всеволода, київський престол зайняв син Ізяслава – Святополк, який був старшим в роді.

Наприкінці XI ст. князівські усобиці на Русі ужорсточилися. Тому з ініціативи Володимира Мономаха та Святополка у 1097 р. у Любечі відбувся князівський з’їзд, який схвалив рішення – «Кожен тримає вотчину свою», яке й закріпило «отчинний» принцип наслідування влади на місцях, коли кожна земля (без Києва) була закріплена за окремими князівськими родинами – династіями. Тобто вже юридично було закріплено політичний розпад держави, але при збереженні верховної влади великого київського князя. Проте усобиці й після цього не припинилися.

У 1113 р. помер Святополк і у Києві почалося велике повстання, у результаті якого великокнязівський престол зайняв Володимир Мономах в порушення родового принципу. У правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава в останнє відбулася консолідація Київської держави, коли великий київський князь мав реальну верховну владу і зберігалася цілісність держави. Одна з причин цього була в тому, що Мономашичам належала більшість земель Русі: Київська, Новгородська, Переяславська, Смоленська, Ростово-Суздальська, Волинська. Іншим же династіям належали Чернігівська, Полоцька та Галицька землі. Після Володимира Мономаха та Мстислава затвердився політичний розпад держави. Почався новий етап її розвитку – феодальна роздробленість.

Автор Данило Чайковський перший у своїй книзі «Хочу жити» відкрив людям очі на справжні людські жахіття у німецьких концтаборах.

Книга є автобіографічною і написана одразу ж після війни, і це свідчить що всі події автор описує з власних, ще не затьмянілих, спогадів про ті трагічні роки, які назавжди залишаться у пам’яті народу. Тому ми, читаючи цю книгу маємо можливість відчути все з вуст учасника цих подій, а не від різноманітних політичних діячів, яким вигідно тлумачити історію по-своєму.

Автор змальовує дуже страшні картини, від яких стає дуже моторошно, але він не може про це мовчати. Герої твору – реальні люди – вони фігурують під різними псевдонімами, крім тих, хто загинув у німецьких катівнях й кому вже нічого було боятися.

Д. Чайковського пише манерою, яка є дуже своєрідна. Описуючи моторошні сцени, від яких в жилах холоне кров, він вдається до метафор, порівнянь, асоціяцій, що інколи надає опису якоїсь парадоксальної поетичності: «В’язень підійшов до другої огорожі, звів руки долонями вверх, як давні праведники при молитві, й важко опустився на дроти. Сухо затріскотіли блакитні вогники й електричний струм дротів зім’яв лице в’язня морщинами болю». «На обличчях у них лежала якась покірливість, наче б бідолахи просили у смерті вибачення за те, що їхнє життя таке цупке. По середині йшов чоловік, що держався свого попередника, як сліпий. Він був цілий спухлий, і тіло лисніло в деяких місцях, мов витерте товщем. Він і справді був сліпий, бо його очі заплили пухлиною, наче б хто приліпив йому під чоло дві великі жовтаві картоплини». Можливо саме таке його сприйняття дало можливість вижити йому у таких неймовірно важких умовах.

Проте по-справжньму не залишають байдужим описи автора, навіюючи всеохоплюючий страх: «Пропливала смугаста безконечна ріка людських тіл. А над ними, на носилках і просто на раменах товаришів, наче на древніх щитах, гойдалися трупи. Кров запеклася на худих тілах, або рубінами скапувала в дорожний пил». Тривожать кожного із читачів описані картини страти дітей у таборах, нелюдські звірства над життям майбутнього українського народу.

Та найбільше вражає у книзі патріотичний настрій, який панує всупереч вищеописаним страхіттям. Люди не стали бездушними істотами, в них присутнє почуття власної гідності, людяності, братерства. Не покидає віра в’язнів у найскрутніші моменти: «Навіть серед таких обставин, як у таборі, ми зуміємо жити по-людському, думати, творити… Ні, ще далекий той час, коли ми згинемо, а історія перегорне сторінку існування українського народу! Ми дужі й молоді, тверді й незломні». Нвіть самі наглядачі німці, кати нашої нації, дивуються такому незламному почутті єдності: « Ви, українці, найкраще тримаєтеся з усіх в’язнів. Забери від вас одного, то ви, як ті сороки, всі бігаєте за ним, щоби врятувати».

Зараз Україна вже є незалежною державою, та про ті складні випробування, які країна подолала на своєму шляху знає на жаль не кожен. Завдяки автору Д.Чайковському, ми нібито через свої очі перенесли всі страждання і болі, які дають нам змогу усвідомити ті цінності, які ми маємо зараз. Тому будьте вдячні всьму тому, що ви маете, радійте, що навколо панує мир і життя ваше безтурботне.

Світлана Литвиненко