LET IT ALL BURN

На відміну від тебе,
В мене мрії про небо.
В старих фотоальбомах,
що забуті давно.
І здається, що не був
І нікому не треба
Згадки, пісні, знайомі -
чорно-біле кіно.
Ти шукаєш шлях інший
Я шукаю надію
Не зустрінемось мабуть,
краще - тільки в думках,
Я твої телефони
на мої вірші й мрії
Проміняю напевно
ще на всмішку в очах.
І душа, ніби море, -
під закоханим небом,
що під хвилями тане,
розбиває прибій…
я, як завжди, прокинусь,
а в долянях у тебе
гордість, ніби той камінь
мить - й у морі моїм.

а можешь все перечеркнуть?

уехать, улететь и убежать

я ненавижу тебя так..ну просто жуть

хотя какой мне смысл себе же врать?

и когда мильковский на автоповторе

так хочется увидеть… и не хочется

твои глаза, которые напоминают море

и кажется, все это не закончится

а ты влюблен? ну или как там это называется?

порой в тебе так много нежности, что кажется

она с безмерной гордостью не вяжется

ну или может быть и так случается.

скажи мне, ты не бойся, я люблю правду

я ненавижу всех этих людей, эти маски…или лица?

пишу стихи о тебе и птицах

и жду тебя, уже который год,

а ты - отрава

а это лето будет нашим ?

в тебе так много фальши…

или это искренность ?

прости, наверное обидно это слышать

мне кажется, я все же ненавижу

или же нет? жаль, ты -одна бессмыслица.

забуті рани, обмани, омана
і літрами біль с крану
нестача води
та ти, ти, ти.
ні спраги, ані втоми,
весна мене шукає
я іще не знаю,
коли я буду вдома.
коли на однинці
залишим по хвилинці
на пам'ять, і ранять
нас фрази, ніби током,
а люди завжди кажуть
те, що не знають толком.
по суті.
взуті або не взуті,
ошукані й чужі
блукають по меж.і
шукають ким би стати
собою, не собою
і де би відшукати
те, що зовуть любов`ю
і дякують за мрії
потерті чи розбиті
була б лише надія …
тоді вже можна жити

У птахів немає мрій, немає світлих снів,
Немає почуттів - ненависті й любові.
Птахам не треба потягів, портів і літаків,
А хочеш, ми птахами станемо з тобою ?

Ми підірвемо світ, залишим небокрай,
І будем під зірками й хмарами літати,
Облишимо старе й новий збудуєм рай,
Ти тільки лиш скажи й птахами зможем стати.

Він усміхнувся враз й мені прошепотів:
" Ти божевільна, ні, не треба мені раю",
А я відповіла, що тисячі років
Свободи, мов води у спрагу я чекаю.

Я побіжу наверх, десятий і без слів,
Один лиш крок униз - я чи лечу, чи лину,
А ти стояв німий, і так й не зрозумів,
Що стала птахом я, та на одну хвилину.