Тиждень назад перед роботою рано мама вигулювала собак, і один мудак не зупинився і збив мені мою маленьку дівчинку, і втік, навіть не зупинився. Скотина. Памятаю як мама прибігла додому з нею на руках, вся в сльозах, ніколи не забуду її беззахисне тіло і останні напевно дві хвилини життя, їй було девять. Я вийшла провести маму на роботу, бачу їде він, чорна Skoda oktavia, те що мама запамятала, зупиняю, кричу на нього, бю рукою по капоті, даю по лиці, в свій адрес чую дивись щоб я тебе ще не переїхав. Проводжу маму, відводжу Меггі на дачу, ховаю. Я памятаю того ублюдка. На другий день мама знов бачить машину, але вже запамятовує номера, хочеться йому щось зробити, він лишив мене Щастя. Тато слідкує за ним, і бачить де він паркується, виявляється наш сусід, з сусіднього підїзду. При розмові спочатку каже що не бачив собаки, а потім що бачив, і поняв що зробив, але було пізно, пізно що зупинитися, вибаяитися полюдськи, а не втікати, тому що додому він не поїхав, не став паркуватися у себе на подвірї, а просто його проїхав. А погрожував мені за те зо вдарила його, бо я поступила нахально. От такі гади живуть. Собака частина сімі, і ти її втрачаєш і життя вже не те. Ніхто тебе не зустрічає коли ти приходиш додому, не сопе під боком, клубочком не скручується, на кухні стоїть пуста тарілка і мені не хочеться її зовсім забирати. Я люблю тебе і дуже скучаю.