Один мій друг говорить – ніколи не буду з таким, що загладжує смужку на рукавах сорочок; один мій друг говорить – ніколи не буду з такою, що носить на серці камінь, ніби прикрасу. Надвечір часто печаль приходить і, ніби вовчок, хапає нас двох за бочок і за інші частини тіла; і нічні сирени у місті, ніби тоскні крики качок над далекими озерами десь за осінньою трасою. У печалі кошлаті вуха, і гострі зубки дрібні, і ґудзики-очі — справді як у вовчка. І кроки м’які, обережні, хижі, і шелест темного лісу приходить разом із нею. Не те щоби ми боялися вечорів, коли приходить печаль, та за ними ніч настає така, ніби це вовчок тебе взяв і тягне по мокрій траві та вогкому глеї, і крик тобі б’ється в ребра, а рот забитий землею. Один мій друг говорить про різне, щоб не мовчати, мовчання – слиз, небезпечний біс; один мій друг говорить весь час, наливає нам по півсклянки. А печаль-вовчок до обох нас лащиться, лиже в чоло і ніс. і місто принишкло і вичікує, доки я поїду додому, як темний ліс, тож ми сидимо й не спимо до ранку.